Завантажити

сказав шуткуючи султан. Відповіла весело:
— Я не маю ні одної християнської невольниці. Але тепер візьму! Добре?
— Добре, добре! Очевидно, на злість Агмедові-баші: нехай ще перед смертю довідається, що ти не боїшся його наклепів! — сказав султан.
— Він уже помер... — відповіла тихо.
— Що? без мого відома? Непереслуханий?! Споважнів і сказав по хвилі:
— Чи ти, о Хуррем, спонукала до сього мою німу сторожу?
Був не так занепокоєний, як роздратований тим, що висмикнулася йому з рук добича, на яку щойно мав упасти його п'ястук. Був у тій хвилині подібний до молодого тигра, який побачив утечу старого вовка перед ним.
Вона відчула, що гнів його не звертався до неї, а зверталася до неї більше його пристрасна цікавість.
Відповіла так спокійно, якби ходило о якусь звичайну річ:
— А що мені даш, коли скажу тобі правдиву правду? По обличчю султана було видно зацікавлення.
— Чи ти могла б мені сказати й неправду? — запитав.
— Певне, що могла б. І ти ніколи не довідався б про се. Але бачиш, що не хочу.
Зміркував, що треба з сею гарною дитиною говорити тепер по-діточому, і сказав:
— Я ж тобі досі нічого не відмовив. Скажи, чого хочеш?
— Двічі тілько золотих дукатів, кілько хотів вимусити на тобі Агмед-баша!
Розсміявся й відповів:
— Але ж бачиш, яка кара зустріла його за вимушсння!
— Але я не хочу тих дукатів для себе, як хотів він!
— Тільки для кого?
— Для мошеї!
— Якої мошеї?
— Такої, якої ще нема у твоїй столиці.
— Ти хочеш будувати нову мошею?
— Так. Як подяку Аллагові за відвернення першої небезпеки від нашого невинного сина. І назву ту мошею іменем його батька.
— Що ж, будуй! Се богоугодне діло. Тільки чи не забагато золота ти хочеш? Ти не знаєш, дитино, яка се велика сума! Нею можна обігнати кошти великої війни і здобути цілу країну!
Подумала хвильку й відповіла:
— Але подумай, як твоя мошея виглядатиме! Знаєш як? Ось як! Всередині будуть чотири стовпи з червоного граніту. Бо червона кров солила мені з обличчя, коли я зміркувала небезпеку, яка грозила Селімові. А верхи тих стовпів будуть з білого як сніг мармору, бо я тоді дуже поблідла. І міграб70 буде з білого мармору, і проповідниця, і мінбер71 для хатіба72, і мастаб муедзина, й висока максура73 , призначена для тебе. По боках будуть подвійні галерії з худжрами, в яких люде укривати будуть золото, і срібло, й дороге каміння, а яких не рушить навіть султан! Бо все те буде під опікою Аллага!
— А маєш уже будівничого? — питав напівшуткуючи, бо знав, що часто любить говорити з будівничим Сінаном.
— Будівничого маю, але ще не маю грошей, тільки думку. Та й тої я не скінчила.
— Кінчи; вона дуже цікава.
— Так буде всередині. А зверха буде ще краще, бо я з тобою хочу там лежати по смерті...
Великий султан спустив побожно очі й поцілував подругу. А вона, одушевлена, мріла-будувала:
— Вся площа під мошею буде поділена на три чотирикутники. Середній меджід74 я вже описала. Перед ним буде передсінок. А за ним буде огород Аллага, де людські ростини-кості спочиватимуть аж до судного дня, коли кожде тіло стане свіжим квітом у великім воскресенні Божім. І там ми обоє спічнемо навіки. А над цілим храмом скажу збудувати чотири мінарети, високі, аж до неба. І забезпечу їх освітлення у святі ночі місяця Рамазану75.
Був гордий з такої жінки.
І так захопився її мрією, що сказав:
— На таку будову варто дати шістсот тисяч дукатів. Тільки чи не буде замало?
— Може, й замало. Бо я думаю ще про малу мошею мого імені. Вона буде скромна і дешева, з одним мінаретом. А стане на місці, де мене купили як невольницю до твого гарему. Тільки коло неї хочу збудувати школу для сиріт, кухню для убогих і дім для божевільних.
Божевільне міцна любов, якою розгоріло до неї серце молодого султана тоді, коли перший раз натяками згадувала йому про подібні замисли,— бухнула знов. Забув, з чого почалася та розмова, і припав устами до її уст. Боронилася, як колись дівчиною, кажучи:
— Ти забув, з чого ми почали. Тепер уже скажу тобі правду: то я спонукала твою німу сторожу виконати нині присуд, який мав щойно завтра упасти на Агмеда...
Опритомнів.
Совість судді несподівано сильно застукала до душі великого володаря. Але ще сильніше відчув скрегіт вищерблюваного в собі кришталю влади. Мимохіть кинув оком на дрібні рученята своєї жінки. Виглядали ніжно, як білі квіточки лілеї.
Припав устами до її руки. А вона гладила його по обличчю. Не питав навіть, як вона спонукала його німу сторожу передвчасно виконати кару смерті. Бо щойно тепер стало йому ясно, чим його так цікавить та дивна жінка. Досі був він у своїй палаті й державі сильний, як лев, але одинокий. Він нікого не боявся, а його боялися всі. В сій жінці відкрив людину, яка не боялася його, від якої міг кождої хвилі сподіватися чогось

читати