Завантажити

бунту! — закричала.
І, заломивши руки, слізьми зросила криваву землю німецьку .
Від заходу надтягала буря. Від долин дунайських свистів вітер по горах і кидав першими заблуканими каплинами тучі — кидав на чорного коня завойовника Османів, і на нього самого, і на двох його ад'ютантів, що стояли, як кам'яні подоби, мовби не чули й не бачили нічого. Кидав і на сплакану султанку Ель Хуррем, що виглядала, мов мучениця у світлі лискавиць на долині плачу. І була мученицею, бо більше ударів горя ждало на неї в житті її, ніж було тих каплин тучі, котрі порахувати може тільки сила Божа.
Здалека чути було, як кріпшав шум і гук християнської кріпості. То, очевидно, кріпшала оборона Відня.
Сулейман мимо болю звихненої руки не дав по собі пізнати нічого.
Великий завойовник і законодавець Османів, обернувшись обличчям до Мекки, покірно зітхнув до Бога і дав знак одному з ад'ютантів.
Той приложив трубку до уст.
За хвилинку грали вже труби і позавни від штабу. І здовж розбурханих, мов морські буруни, рядів мослемських заграли труби й барабани разом з першими громами бурі.
— Чи то знов до наступу? — запитала, все ще клячачи, султанка Ель Хуррем.
— До відвороту, о Хуррем! — спокійно відповів володар трьох частей світу. І, підступивши до жінки, підняв її з мокрої землі власною рукою.
Обоє йшли, мовчки і думали про своє життя. Він думав у покорі свого духу про волю Аллага, котрий, може, тут, на сім місці, поклав межу для дальшої кари “джаврам”.
А вона? Хора внутрі душа думає над своїм болем.
Обляжене християнське місто немов віддихало. В нім ще ясніше заблистіли Господні церкви і радісно, мов на Великдень, дзвонили всі дзвони їх. В цілім місті лунала одна-одинока пісня:
“Тебе, Бога, хвалимо!..”
 
V
 
Глуха осінь ішла землею германців, коли відходив з-під Відня Сулейман Величавий. Не гнала за ним ніяка погоня. Ні оден відділ німців не вийшов за мури міста. Тільки вітер шумів по лісах над Дунаєм і кождий листок кидав у гріб його. Якісь короткі, немов постарілі, дні йшли з сірим світлом своїм над військом падишаха, що з вірою вертало з ним.
Тільки тут і там зарокотів грім по небі. І часом перун фосфоричним світлом круто, як гадина, заскакав на обрії.
А листки безнастанно канули з дерев.
Ними Бог Всемогучий пригадував людям зникомість їх. Він тихо промовляє осінніми днями: так минуть і ваші дні. І ви так ніколи не вернете на сей світ, як не вернуть на дерево ті самі листочки, що зогниють в землі, як не вернуть ті дні, що минули.
Відчував своїм серцем ту Господню мову великий султан Османів. І тому спокійно вертав з походу свого. А спокій вожда все уділяється тим, що вірять в нього і йдуть за ним. Тоді й вони стають учасниками його спокою.
Здовж берегів дунайських їхав Сулейман у напрямі столиці Угорщини. Вже видніли вежі її, коли при шляху на оболоні узріла султанка Ель Хуррем бідний табор циганів. Блідий місяць стояв на небі, а в таборі горіли червоні огні.
І дригнув давній спомин у душі султанки. Вона казала задержати криту карету свою, вихилилась крізь вікно і кинула жменю золотих монет між гурток циганських жінок.
Як голодні птиці зерно, так вони вмить визбирали гроші з землі й зачали тиснутися до вікна карети, щоби предсказати будучність незнакомій пані.
Султанка Ель Хуррем простерла ліву руку, й одна з циганок зачала говорити:
“Біля шляху твого лелече й кедрина... По однім боці квіти і тернина... По другім боці хрест і домовина... Як блідий місяць, так рости буде твоя сила, пані... А в житті своїм два рази зустрінеш кождіську людину, котру раз узріли ясні очі твої... А як час наспіс, на мості калиновім узриш перстень з міді в п'яної людини, лозліткою вкритий, з каменем фальшивим...”
Тут циганка глянула в обличчя незнакомої пані і, сильно збентежена, крикнула одно незрозуміле слово та перервала ворожбу. Як розпуджені птиці, зачали втікати від повозу всі циганки й цигане. Та, що ворожила, правою рукою закрила очі, а лівою кинула в карету крізь створене вікно золотий гріш, який перед тим підняла з землі.
Султанка Ель Хуррем страшенно схвилювалася несподіваною образою звороту гроша, а ще більше перерванням ворожби. Бліда, глянула на свого мужа, котрий спокійно сидів на коні. На благаючий опіки погляд улюбленої жінки дав знак рукою — і його гвардія вмить обступила колом весь табор циганський.
— Що се значить? — запитав султан провідника циганів, що наближався до нього з глибокими поклонами. Той відповів з острахом, кланяючись майже до самої землі:
— О високий башо султана Сулеймана! Тут лучився надзвичайний випадок, який мусить перервати ворожбу. Та, що ворожила тій гарній пані, зустріла її вже другий раз в житті, і перша ворожба її вже здійснилася! Такій людині не вільно ворожити вдруге, ні приняти від неї ніякого дару людям з цілого табора, опріч корму для худібки...
Коли він се говорив,

читати