Завантажити

неспокійно б'ється... Наче на муку або за лихом яким іде вона — так важко іти. Та хоч би знала чого; а то темно, як уночі. А серце так і токоче... чує, чує лихо...
Насилу додибала.
Волость уся в зборі: старшина, писар, староста, судді, соцькі.
— Привів, — довів Карпенко старшині.
— Де вона?
Пріська виступила вперед.
— Ось на тебе жаліється Загнибіда, — каже старшина.
— Який Загнибіда?
— Не знаєш? Що у нас колись писарем був. Він тепер у городі живе.
— Пам'ятаю.
— Пам'ятаєш? Так он він і жаліється, що ти досі йому своєї дочки не доставила.
— Якої дочки? З якої речі? — гнівно відказала Пріська.
— Ти ж найняла її, чи що.
— Коли? Та я його літ десять, як і в вічі бачила.
— Не так трохи, — умішався писар.
— Та я допевне не знаю. Що він там пише — прочитайте, — сказав старшина.
Писар почав читати. Складно, по-писарській була написана бумага, що Загнибіда ще об Миколі договорився з Пилипом Притикою найняти у його, Притики, дочку Христю за десять рублів у рік на його, Загнибіди, одежі; що Притика, вельми нуждаючись у грошах, узяв у нього п'ять рублів за півроку вперед, видавши розписку не як за найми, а як за позику, що, довідавшись об Притичиній смерті, він, Загнибіда, просе тепер волость заставити Притиківну Христю або гроші за півроку одслужити, або ж віддати сім рублів, бо від часу позики пройшло уже більше трьох місяців і він, Загнибіда, яко крамовий чоловік, позбувся росту не менше як на два карбованці.
Пріська слухала і нічого не розібрала. У її голові, наче гвіздки, стирчать слова: “Загнибіда... п'ять рублів... Пилип... дочка...”
Ув очах у неї жовто, аж темно, світ витушкою йде кругом неї.
— Розібрала? — спитався старшина. Пріська уставилася очима у його.
— Розібрала? — допитується старшина. — Тобі не казав чоловік?
— Який? — наче вітер прошумів поміж сохлою травою, поспитала Пріська.
— Твій! — гукнув старшина.
— Коли?
— Тьху! — розсердився старшина. — Коли?! Ти здуріла, чи що? Коли приходив додому!
Пріська не видержала: сльози градом полилися з її очей, і з гірким криком плачу вирвались у неї слова:
— Я його не бачила... Як пішов... поїхав... туди... у те трикляте місто... Там і смерть його спостигла... Я нічого не знаю.
Судді похнюпились. Плач гіркий Прісьчин пройняв їх жалем. Старшина замовк, соцькі наче померли. У волості стало тихо-сумно. Один лемент Прісьчин роздавався серед неї.
— Що ж його робити? — нахилившись до писаря і до суддів, попитав старшина. Ті мовчали.
— У тебе е, бабко, гроші? — обізвавсь, підвівши голову, один суддя.
— Гроші? Де в мене ті гроші! — і Пріська ще дужче заридала.
— Коли е гроші, то краще їх віддати Загнибіді. Уже ж треба вернути,'— розписку приставив.
— У мене ні шеляга... — плаче Пріська.
— То хай дочка одслуже.
— У мене одна вона... Я стара, немощна. Хто мені помагати буде? Знову німа німота обняла хату. Коли б Пріська мовчала, а то вона й не перестає — лементує.
— Ти не плач, — почав старшина. — Ти розбери, як сама краще знаєш. Може, у кого позичиш грошей та віддаси. Треба ж їх віддати!..
Пріська плакала.
— Ну, рішай, — сказав суддя, — віддаси гроші, чи дочка відслуже?
— У мене немає грошей... У мене одна дочка... — одно товче Пріська.
— Та то в неї тільки повадка така — сльозами доймати, — обізвавсь ззаду неї чийсь грубий голос.
Пріська озирнулася — то говорив Грицько... Очі в його грали, лице радістю пашіло.
— Не зігнеться й віддати! — казав далі Грицько. — У неї хата своя, наділ За нею зостався... Чого ж їй? І дочка в не! кобила; і сама — то тільки збіднилася.
З гірким докором глянула Пріська на Грицька. Не тільки слова — сльози в неї заніміли відразу. Очі блищать, а сама бліда, труситься... Так звір тремтить, застуканий в тісному кутку.
— Ти хіба знаєш її? — спитався суддя.
— Ще б не знав! У мене в сусідах жила. І чоловіка її знаю... Так, ледачий... п'янчужка був, — весело мовив Грицько.
— Грицьку! Бога побійся... Він уже на тому світі, а тобі ще треба збиратися туди колись... — рвучи слова, промовила Пріська.
— І дочку знаю, — не слухаючи, мовив далі Грицько. — Здорова дівка. Таким би тільки робити та служити, а воно дурно у матері хліб переводе.
— Трясця тобі! — не видержала Пріська і гукнула на всю хату.
— Бабко, бабко, тут не можна лаятись! — сказав старшина.
— Бачте... бачте, — радів Грицько. — От яка вона немощна! Збіднилась — куди тобі! Тиха та смирна.
— Ти ж мене без ножа ріжеш! Прямо по серцю пиляєш! — гірко одказала Пріська.
— Годі вам змагатися! Годі! Замовчи, Грицьку, — приказав старшина.
— Так як рішаєш? — через скільки часу спитав він Пріську.
Грицько стояв, усміхався; судді, похнюпившись, сиділи.
— Як

читати