Завантажити

хочте! — з серцем вимовила Пріська. — Хоч розірвіть мене та й з'їжте!
— Та ти не бришкай! — крикнув старшина. — Дивися, її як краще допитуєшся, як їй хочеться, а вона ще й бришка! Ти знаєш, що се суд: як схоче, так і постанове.
— Для мене все рівно! — знову огризнулась Пріська. — Що ж мені казати? Ви всі проти мене... Намоглися з'їсти — ну й їжте! Я почім знаю, що там у місті було? Чи робив мій чоловік з з нибідою яке діло, чи ні? Я його не бачила, він мені не казав. Я нічого не знаю.
— То і грошей не віддаси?
— У мене немає грошей!..
— То хай дочка одслуже, — сказали уголос судді.
— Запишіть, — повернувся старшина до писаря.
Писар почав писати. У Пріськи наче мурашва бігала по тілу, писареве перо кременем драло її по серцю... Пріська окинула бистрим поглядом хату — Грицька уже не було.
— Уже, — сказав писар.
— Так от тобі рішенець: ті гроші, що твій чоловік зазичив у З^нибіди, хай дочка одслуже. Чуєш?
Пріська стояла, мовчала — мов не до неї була та річ.
— Іди собі, — сказав старшина. Пріська стояла.
— Чого ж ти стоїш? Іди додому! — знову сказав старшина і моргнув вусом на соцького. Той підійшов до Пріськи і взяв її за руку. Наче п'яна, коливаючись і плутаючи ногами, пішла Пріська за соцьким з волості. На рундуку у неї голова закрутилася, ув очах потемніло, і... як сніп, вона повалилася додолу.
Вона опам'яталася вже дома... Над нею стояла Христя і, ламаючи руки, тужила; Одарка умовляла Христю і все, знай, змочувала холодною водою смажні Прісьчині вуста.
Де се вона? Що з нею діється?.. Померклим поглядом вона обвела кругом хату... Це її хата... і плач — Христі, і гомін — Одарки.
— Де я? — було її перше слово.
— Дома, тіточко, дома, — одказала Одарка.
— Це ти, Одарко... Ти, Христе... Ти ще коло мене... Слава богу... — шептала вона, то закриваючи, то відкриваючи очі. — О, як мені трудно! Як мені трудно! І чому я не вмерла! Нащо я прокинулася? — далі вже з плачем почала Пріська. — От тоба й сон... Оце той сон!.. оце та напасть... оце те лихо... Дочко, голубко моя! Нащо ж я родила тебе, нащо годувала?
— Мамочко, я тут! Мамунечко, я коло вас! — припадаючи до матері, утішала її Христя.
— Ти тут, тут... — шепоче Пріська. — Ні, тебе вже тут немає. Ти вже не моя... Одняли тебе від мене.
Христя прикро на матір дивилася, думаючи, чи не помутилася, бува.
— Я ж тут, мамо. Хто мене одніме від вас?
— Добрі люди, дочко... їм завидно, що ти в мене ростеш... Судом тебе одняли. Ти тепер не хазяйська дочка... ти — наймичка... Чи твій батько тому виною, чи добрі люди — не знаю. Загнибіда з міста однімає тебе від мене за якісь п'ять рублів, котрі то в подушне пішли, то Грицько украв... 3а їх тебе беруть від мене одслу жувати... Оце той сон... Оце той проклятий сон! — плаче та розказує Пріська.
Христя схлипує, а Одарка — тільки похилилася... Слухає рвану Прісьчину річ, і вразливі смуги бігають по їі широкому зблідлому виду. Сама мати, вона поняла Прісьчине лихо, вона поняла, що з Пріською було, чого її принесли додому обмерлу... Страшною стороною стало проти неї людське життя; гіркі, як полинь, думки, будило воно у її голові, думки про розор сім'ї... От і в неї ростуть діти — і в неї пооднімають їх... І ніхто не згляне, ніхто не подивиться, як болітиме материне серце... Вона назнарошне підняла голову, щоб ще раз подивитися на Пріську, побачити і навіки запам'ятати її мучене лице...
Сонце саме сідало; у хаті червоно-червоно... Прісьчине лице серед того червоного світу ще виглядало страшнішим: бліде, жовте, здавалося, воно плавало у крові.
Одарка аж жахнулася: то сонце показувало, як материне серце обливається кров'ю від жалощів... “А людям усе байдуже, — подумала вона. — Чи варт же воно отак жити, отак мучитись-боліти?”
У той саме час Грицько вернувся додому.
— Слава богу! — увійшовши у хату, радо вимовив він, — здихався-таки чорта!
— Якого? — питалася Хівря.
— Притиківну випер суд у місто служити.
— Цссс... — засичала Хівря, вказуючи очима на Федора, що сидів непримітно в кутку на лаві.
Грицько глянув — Федір блідий, як крейда, держався за лаву руками і огненними очима дивився на батька, важко дишучи.
Грицько зам'явся, пройшовсь по хаті, витяг люльку, набив, запалив і мовчки потяг з хати.
Федір провів очима батька, перевів на матір... Хівря сиділа на полу і низько-низько схилилася. Видно було, як вони обоє засоромилися сина... Федір гірко та глибоко зітхнув, устав і мовчки побрався на піч.
— І як-таки тобі так, не роздивившись, та зразу і брякнути! — поклавшись спати, вимовляла Хівря Грицькові.
— Та кат його знає! — вивертався той. — Вечоріло — і не бачив нічого.
— Розкажи ж, як се воно так вийшло?
— А Федір спить?
— Спить. Не бійся.
Грицько почав розказувати, як він у місті побачив Ззгнибіду, як з ним

читати