Завантажити

гетьмана була гетьманша. От же ознаймую перед усіма, хто тут єсть, що давно вже зложив руки з панією Череванихою за її дочку Олександру. Тепер благослови нас, боже, ти, панотче, і ти, паніматко!
Да так говорячи, узяв за руку Лесю, да й поклонились обоє батькові і матері.
— Боже вас благослови, дітки мої! — каже Череваниха.
А Черевань щось хоче сказати, да не зможе вимовити й слова, а тілько — “бгатику!” да й замовкне.
Шрам глянув на свого Петра, а Петро стоїть коло вікна білий, як крейда. Може, старому й жаль стало сина, тілько не такий Шрам був батько, щоб дав кому догадатися.
— Що ж ти нас не благословляєш, панотче? — каже Сомко Череваневі.
— Бгатику,— каже Черевань,— велика мені честь оддать дочку за гетьмана, тілько вона вже не наша, а Шрамова: учора в нас було півзаручин.
— Як же се так сталось, паніматко? — обернувсь тоді Сомко до Череванихи.
Вона хотіла вимовитись, но Шрам припинив її, взявши за руку, і рече:
— Нічого тут не сталось, пане ясновельможний! Я сватав Лесю за свого Петра, не знаючи про ваш уклад. А тепер лучче я свого сипа оддам у ченці, ніж би став тобі з їм на дорозі! Нехай благословить вас бог, а ми собі ще найдем. Сього цвіту, кажуть, багато по всьому світу.
— Ну, будь же ти в мене за рідного отця, і благословіте нас укупі.
Тоді Шрам став поруч із Череванем; діти їм уклонились до землі; вони їх і благословили.
Як ось під вікном хтось:
— Пугу пугу!
Сомко усміхнувсь:
— Се,— каже,— наці юродивий Кирило Тур. І звелів одвітовати по-запорозькії: “Козак з Лугу”, бо запорожці здоровкались, мов хиже птаство на степу.
— Не знаю, синку,— каже Шрам,— що за неволя тобі водиться з сими пугачами. Городовому козакові треба стерегтись їх, як огню.
— Правда твоя, батьку,— каже Сомко,— низовці зледащіли після Хмельницького, а все-таки між ними єсть люде драгоцінніі. От хоч би й отсей Кирило Тур. Не раз він мені ставав у великій пригоді. Добрий він, і душа щира, козацька, хоть удає з себе ледащицю і характерника. Да вже без юродства в їх не буває.
— Щоб їх лихий злизав із їх юродством! — каже Шрам.— їм усе смішки! Не раз і самому Хмельницькому підносили вони гіркої.
— А все-таки не скажеш, батьку, щоб і між ними не було добрих людей.
— Гріх мені се сказати! — одвітує Шрам.— Раз, чатуючи з десятком козаків у полі, попавсь був я у таку западню, що без їх я раз поліг би головою. Обскочили меіїе кругом ляхи. Уже нас сталось тілько четверо; уже підо мною й коня вбито; я одбиваюсь стоя. А їм, окаянним, хочеться взяти мене живцем, щоб поглумитись так, як над Наливайком і іншими бідолахами. Коли ж тут звідки не візьмись запорожці: “Пугу пугу!” Ляхи врозтіч! А було їх із сотню. Дивлюсь, а запорожців нема й десятка.
— О, між ними єсть добрі лицарі! — каже Сомко.
— Скажи лучче, синку, були да загули. Перевелись тепер лицарі в Січі: зерно висіялось за війну, а в кошу осталась сама полова.
— Овва! — гукнув тут на всю світлицю Кирило Тур, показавшись у дверях.
Увійшов у хату, не знімаючи шлика, узявсь у боки да й дивиться на Шрама, покрививши губу.
Шрам так і загорівсь.
— Що то за “овва”? — каже, підступивши до запорожця.
А той ізнов:
— Овва, панотче! — да й заложив за вухо лівого уса (себто — знай, не боюсь тебе).— Перевелись? — каже.— Де тобі перевелись? Хіба ж дармо співають: “Течуть річки з всього світу до Чорного моря”? Як вода в Чорному морі не переведеться, поки світ сонця, так і в Січі до віку вічного не переведуться лицарі. З усього світу злітаються вони туди, як орли на недоступну скелю... От хоч би й мій побратим... та не про його тепер річ. Чолом тобі, пане ясновельможний! (Тоді вже зняв шлик.) Чолом вам, панове громадо! Чолом і тобі, пане полковнику! Ну, дак як же ти вернувсь до табору, не маючи коня?
— Іроде! — сказав Шрам, грізно насупивши на його білії брови,— коли б не таке місто, то навчив би я тебе шановатись!
— Себто вийняв шаблюку та сказав: “Ану, Кирило, поміряємось, чия довша?” Козацьке слово, я оддав би шалевий свій пояс за таку честь! Та сього зроду не буде! Лучче, коли хоч, розрубай мене надвоє од чуба до матні, а я не зніму руки на твої шрами і на твою рясу!
Знав бо, що й сказати, запорожець. Зараз старий і вгамовавсь.
— Чого ж ти, каже,— осо, од мене хочеш?
— Нічою більш, розкажи тілько, як ти добравсь піхтурою до табору.
— Пху! Сатано! — каже тоді Шрам, усміхнувшись.— Розкажу, тілько не доводь мене до гріха. Ото й порозбігались к нечистій матері ляхи, а ватажко тоді: “Е, батьку! Да се в тебе коня нема!.. Братчики, добудемо йому коня!” — да й припустив за ляхами.
— Що ж, добули?
— Добули вражі діти; вернулись із добрим мерином. Здивовались ми тоді з козаками. Як же й не здивоватись, що в самих коні потомлені, а жеребця такого доскочили, що так і йграє на поводі?
— Еге! Знай наших! Наш брат неспроста воює: часом низовець і чортом

читати