Завантажити

собі оддалік, мов у монастирі служка перед ігуменом.
— Ну, бгаге Михайле,— каже, повеселівши трохи од того трунку, Шрам,— загадаю ж я тобі про твого божка загадку: стоїть божок на трьох ніжках; король каже: “Потіха моя!”, краля каже: “Погибель моя!”
— Ну, бгатику,— каже Черевань,— хоч убий, не второпаю. Дак, як як? Король на трьох ніжках, а краля каже: “Погибель моя”?
— Не король, а божок на трьох ніжках, як от і твій. Король каже: “Потіха моя!”, краля каже: “Погибель моя'”
— А, пек же його матері, як мудро!.. Король каже:
“Потіха моя'” Себто, бач, як чоловік уп'ється, то вже тоді кричить: “Я король!” А жінка: “Ох, погибель же моя! Де ж мені тепер дітися?”
— Якраз так! Тілько, братику, твоя жінка не злякалась би тебе, хоть би ти й королем зробивсь!
— Іще не одгадал! — каже Черевань. Ану ж ти сам!
— Мені не диво, а от якби ти показав свою премудрість!
— Моя премудрість, бгатику,— сказав Черевань,— знає тілько налити та випити; а там собі мізкуйте, як хотя. На те ви попи, на те ви мужі совіта, на те ви народні голови.
Не вадило б і не понам,— одвітур Шрам,— не вадило б і не мужам совіта знати, що король тут — тіло, а краля — так се душа. Тіло потішається, як чоловік зап'є, а душа погибає; от і все.
— Пгавда, бгатику, їй богу пгавда! — сказав, похитуючи головою, Черевань.— Вип'єм же ще по кубку!
Аж ось увійшла до гостей Череваниха, молодиця свіжа й повновида, пряма, як тополя,— замолоду була дуже хороша. Підійшла до Шрама під благословеніє. Він її поблагословив, да, як пані була гожа, і вони ж таки давні приятелі, то ще схотів і попросту з нею привітатись, да й каже:
— Позвольте з вами привітатись, добродійко? А вона каже:
— Да як же зволите, добродію! Да й поціловались любенько. Тогді Череваниха ще обнесла гостей. Черевань випив на радощах повний кубок, бризнув під стелю да й каже:
—Щоб наші діти отак вибрикували!
А Череваниха почала вести за чаркою розмову:
— Так отеє,— каже,— ви на прощу, панотче? Святе діло!.. От, моя дружино,— обернулась до чоловіка,— от як добрі люде роблять: аж із самої Паволочі ідуть молитись богу. А ми живемо ось під самим Києвом, да ще не були сю весну й одного разу у святих угодників. Аж сором! Да вже ж як собі хочеш, а в мене не дурно ридван наготовлений. Причеплюсь за пана Шрама, да куди він, туди й я.
От божевільне жіноціво! — каже Черевань,— Куди він, туди й я!.. А як же пані Шрам махне за Дніпро?
— То що ж? Я б не махнула? Доки сидіти нам у сьому воронячому гнізді? Ось уже которий раз переказує мій брат, щоб приїхали до його в гості! І чому б не поїхати?
— Да, їй-богу, Меласю,— каже Черевань,— я рад би душею, коли б мене хто взяв та й переніс до твого бгата, під Ніжень. Кажуть, і живе добре — таки зовсім по-панськи. Не дурно його козаки прозвали князем.
— Отеє буцімби за достаток його князем зовуть! — перебила Череваниха.— У його жінка — княгиня з Волині, ляшка. Як руйновали наші Волинь, так він собі вподобав якусь бідолашну княгиню; от і самого прозвали князем.
— Князь Гвинтовка! — зареготавши, каже Черевань,— То були Вишневецькії та Острозькії, а тепер пішли князі Гвинтовки... Знай наших! А добра, кажуть, людина з тії княгині. Поїхав би до Гвинтовки хоч зараз, коли б не далеко!
Гуторять, попиваючи, аж ось — двері рип! І — так, як сонце засіяло: увійшла в світлицю Леся.
— От моя й краля! — каже Черевань, беручи її за руку:
В світлоньку входить,
Як зоря сходить
В світлоньку ввійшла,
Як зоря зійшла .
А що, бгате? Чи нічим же похвалитись на старість Череваневі?
Нічого не сказав Шрам, тілько дививсь на Лесю. А вона ж то стояла, підійшовши під благословеніє, хороша да прехороша! Іще трошки засоромилась перед поважним гостем, то й очиці спустила в землю, а на виду аж сіяє. На диво була в Череваня дочка, да й годі. Тим-то Петро, як побачив, то й умер, дармо що видав доволі світу!
— Ну лиш, доню,— каже Черевань,— піднеси нам по кубку, як там кажуть, із білих ручок.
Леся поблагословилась і піднесла. І що то вже, як хороше вдасться! Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті — усе не так, як хто інший: так усі й дивляться, і так усякому на душі, мов сонечко світить.
Випив старий Шрам із білих рук од Череванівни да й каже Череваневі:
— Ну, брате Михайле, тепер і я скажу, що є тобі чим на старість похвалитись. А Черевань тілько сміється.
— А що ж, приятелю? — каже Шрам далі. Хоть би мені годилось би про одно вже помишляти, да, може, тепер година щаслива; щоб її нам не занедбати — чи не оддав би ти своєї Лесі за мого Петра?
А Черевань йому:
— А чом же не оддав би, бгате? Нехай нашим ворогам буде тяжко! Хіба ти не Шрам, а я не Черевань?
—Так чого ж довго думати? Давай руку, свате! Да й подали собі руки, да й обнялись, да й поціловались. Тоді за дітей, да й кажуть:
— Боже вас благослови! Поцілуйтеся, діти! Петро од

читати