Завантажити

любої матусі. Вона прощається з матір'ю і кличе її разом з нею вмерти... А мене просить достати їй ціаністого калію, щоб не піддатись тій огидній смерті, якою мусив вмерти за високу ідею – волю рідного народу – її нещасний наречений...
Всі її листи, як "людські документи", я копіював. Всі вони були дуже цікаві. А особливо сповідь Донського у її передачі, що її склав він в дні перед страшним актом. Це була сповідь активного терориста, якого послала партія (ліві соціал-революціонери) виконати тяжкий акт. Вона ж, його наречена, пішла з ним з любови до нареченого і терпить всі тяжкі муки, які могли вигадати, й кари. Але вмерти – знає, що мусить: хотіла би тихо, разом з матір'ю.
Тяжко і нудно йшли пізньо-осінні дні року 1918 в тюрмі. Все переговорено, перемелено від дитячих днів до останньої хвилі. Якби не книга та перо, то й жити не хотілось би. Єдиною розрадою були ті політичні новини, що світили в ганебній темряві радісними вогниками, які приносили нам добрі пані, особливо уважні дружини м-ра О. Жуківського та прем'єра Голубовича. Газети, що попадали в наші руки, особливо "Відродження", де працювали М. Ю. Шаповал та Артем Хомик, обидва блискучі публіцисти, давали багато цікавого і чимало до думання. Розвиток Українського Національного Союзу... Політика гетьманату, як внутрішня, так і зовнішня, бурила кров у кожного українського патріота. Поведінка німців та їх гидкий контакт з правими українськими колами – все це родило переконання, що так довго не може бути. І дійсно, 14 листопада 1918 р. гетьман оголосив "Грамоту" про "федеративну злуку" з Росією. Але її попередив одним днем вибір Українським Національним Союзом – Української Директорії, яка зараз же виступила збройно проти гетьмана і його уряду. Кілька днів змагання і Директорія перемагає, гетьман тікає з України, а Директорія 19 грудня урочистої в'їзджає в Київ..
З глибоким зворушенням переживали ми збройну боротьбу наших військ з росіянами-добровільцями, що стали на службу гетьмана. Кожна довша перерва в гарматній стрілянині родила думку і побоювання – а не перемогли вже вороги?.. Події йшли гігантським кроком. За чотири-п'ять днів все відмінилось: Київ був взятий Осадним Корпусом під командою полковника Євгена Коновальця. Українська Народна Республіка була відновлена...
Великі зміни стались в ці дні змагання і в нашій тюрмі. Німці бачили, хто завтра буде паном в Україні і оголосили свій невтралітет. Як наслідок і режим тюрми значно ослаб. Наш доглядач, німецький кат, сподіваючись, що з переміною влади його не погладять по головці – зник. Довші були прогульки. Не заборонялось перемовлятись у вічку. А скоро стало можна виходити у коридор. Прогулькою стали користуватись і Каховська, і Сабко. Та взагалі її доля змінилась: вона була засуджена на смертну кару. Але по німецьких законах імперії такий присуд міг відбутися лише після санкції його кайзером. А тому, що в Німеччині також заколотилось, – імператор відступив від свого трону, то й присуди смерти не були підписані.
Ми домагались, щоби дали прогульки і Каховській. А вона їх дуже потребувала: не бувши довший час на свіжому повітрі, вона в перші дні на прогульці ходила наче п'яна, держалась стіни і скоро верталась в камеру. Листування могла вести з ким хотіла... Ціяністого калію вже не потребувала, бо певна була, що ще вернеться до матері. А незабаром вона дістала дозвіл на побачення з матір'ю.
А коли сотник Чорний з Осадного Корпусу прибув у тюрму з наказом визволити нас, засуджених німецьким судом, то ми просили і Каховську перевести в українську тюрму, щоби німці бува не познущались над нею вчинили якогось самосуду. Так i сталось. А коли, будучи на волі, я передав її під охорону Українського Генерального Прокурора, то й Каховська опинилась на волі...
Bce листування наше я склав у гарматне стрільно i закопав у себе у саду...

21
Вирвавшись на волю, я скоренько no6iг відвідати свою родину. А дорогою вже думав – а що ж далі?.. Що буде, те буде, але щоби не так, як було. Надоїла мені вже та міліція гірше печеної редьки. Треба пробувати вернутись на старий шлях – журналіста. Але поки що запитаю в Міністерстві Преси i Пропаганди, чи там нема для мене відповідної праці...
Спинившись на цім рішенню, я зараз заглянув у шухляду письмового стола i о! жах!.. німці забрали все до останнього листочка... Пропала друга моя праця, що я написав на засланні. Одна згоріла в редакції „Літературно-Наукового Вісника", а другу ось забрав німець-слідчий, як підставу до обвинувачення мене. I шукай тепер вітра в полі... Німець, напевне, втік з Києва i мої папери потяг за собою... От маю літературне щастя!..
На другий день о годині 9-ій я зібрався іти у Міністерство Преси i Пропаганди, але мій вихід попередив гість, Іван Лизанівський, власне керівник цього міністерства. Коли я сказав йому про свій намір, i наче сама доля послала його до мене, він спинив мої наміри словами: "Чекай, друже, не квапся, бо i я присланий до тебе з де-якими дорученнями, а саме, щоби ти не відмовився

читати