Завантажити

помічники ставати не збирався, але вийшло так, що саме в час довгих розмов князевих з пресвітером, якого давно не бачив і в якого сподівався знайти відповідь на свої вагання, повідомив Ситник Ярослава, що затримано його довіреними підозрілих людей на Залознім шляху. Виказався й старший з-поміж них, зветься Поргій, як і князь сам, а йде, сказав, аж з Іверії, хто його зна, І де й вона, прямували ж — до князя Мстислава в Чернігів.
— Звідки довідався, хто вони й що? — спитав Ярослав.
— Маю людей на всіх шляхах порозкиданих. Прибиваються до подорожніх, випитують: хто? куди? чого?
— Приклич того... Гюргія.
— Приготував його про всяк випадок.
— Клич.
Ситник увів до горниці високого, гнучкого, чорнобородого, білозубого. В чорному сукняному одязі, переперезаний дивним, срібним поясом, на шиї теж срібний ланцюг, на поясі — короткий меч-акинак.
— Хто будеш? — суворо спитав князь, але на Гюргія сувоїв рість не подіяла, він не вклонився князеві, тільки ледь помітно кивнув головою, не скинув гострої шапки, випростався ще дужче, аж прогинаючись у поясниці, засміявся білозубо, щось вимовив швидко і незрозуміле.
—Не мовиш по-нашому? — сказав Ярослав. — То як порозуміємось? Ромейську мову знаєш?
Гюргій знов засміявся і знов заговорив своєю мовою, схвильованою, мов орлиний клекіт. Ярослав посміхнувся. Варязької цей чоловік знати не міг, латини — й поготів, може, перську, — але сам князь не вмів по-перськи.
— Що ж ми — на мигах з тобою будемо, чи як? Ти що, до Мстислава йшов?
— Мстислав, — закивав Гюргій і знов засміявся, видно, спогад про Мстислава викликав у нього радість.
— В дружину Мстиславову?
Ярослав на мигах показав, як рубають мечем, але Гюргій закрутив головою. Він підбіг до стіни горниці, став на коліно, показав долонею правої руки, мовби щось витісує, потім став класти до стіни те уявне тесання, одне на одне, мов камінь на камінь; Ярослгв ще й не вірив здогадові, швидко підвівся з стільця, пройшов до оббитої сріблом важкої скрині, дістав звідти дорогу книгу грецьку, розгорнув, підкликав до себе іверійця, показав йому на малюнок: на городській стіні, за якою видніються верхи храмів, кілька веселих бородатих чоловіків кладуть камінь, подаваний їм знизу простим блоковим пристроєм.
Іверієць зраділо закивав головою, знов щось проговорив довге й палке, Ярослав розібрав кілька разів повторене слово “Мстислав”; цього князеві було вже досить, щоб збагнути, яку славу мав його брат ще в Тмутаракані серед будівничого люду, — видно, немало поставив там споруд, якщо йдуть до нього аж звідки умільці. Може, задумав Мстислав перевершити Київ у будівлях божих і світських і сам прикликав до себе зиждителів? Але ось випадок втручається в справу, а може, то божа воля на те, щоб йому, Ярославові, стало відомо про братів задум і ось тепер, вволюючи божу волю, він повинен випередити свого брата і воздвигнута щось небачене й нечуване?
Ярослав дружньо поляпав іверійця по плечу, дзенькнув у срібний бубонець, заспаному служці звелів принести два ковші меду; коли випили з Гюргієм, тоді покликав Ситника, сказав тому:
— Знайди толковина, щоб міг я порозумітися з цим чоловіком. Гюргія ж з усіма його товаришами тримай пильно, давай все, що хочуть, важливі люди вельми для нас.
А за тиждень, коли довідався, що Гюргій і всі його товариші — кам'яних діл майстри, спорядив посольство до ромейсько-го імператора з запевненням миру, а заодно й з проханням прислати вмілих украшателів і будівничих, щоб поставити в Києві церкву велику й славну.
В щоденних клопотах насилу згадав про деревлянського святого, посадженого ще кілька літ тому в печеру на Берестах. Спитав про нього Ларивона. Той мовчки посіпав собі бороду.
— Що так? — всміхнувся Ярослав. — Святі ліпше на небі, аніж серед нас?
— Злий вельми, — зітхнув Ларивон, — не мовить до мене й слова.
— Живий ще?
— Живий і міцний.
— А отрок?
— Бистрий до вчення і слухняний, м'яка це душа.
— То й гаразд. Пошлеш до мене отрока, отче.
Але знов забув чи закрутився в щоденних турботах, а тут вирушив на лови, щоб трохи дихнути осіннім повітрям, походити по червоному листу, вдихнути пронизливих пахощів лісу, які б нагадали далекі тепер новгородські дні, повернули молодість, силу, бажання, гучання крові в грудях, невловиму, як божий дарунок, Шуйцю. Шуйцю, Шуйцю, відходиш ти далі й далі, пролягають між нас простори, відчуженість постає вища й більша, вже мерзенний пітнявий чоловік вклинюється між нас, довідуючись про нашу доньку, а я не знаю нічого, ти не кажеш, ти не віриш і вже, мабуть, ніколи більше не повіриш, господи, господи!
Все на князя, все проти князя в цій великій і безжальній землі: і безмір просторів, і розливи рік повесні, і люди в своєму вічному невдоволенні, і люті звірі.
Князювання — то посада, від якої людина старіє швидко, а знесилюється ще швидше. І коли біг на Ярослава дик, то вже й не думалося, що знайдеться сила подолати його. Та й ніхто, мабуть, не сподівався на порятунок князів, і кожен, певно, стояв і думав,

читати