Завантажити

блукаючи світом,
Поки на берег отой - лівий Евксинський ступив.
Та не полегшало й тут, анітрохи бід не вбуває
Вслід мені доля моя примандрувала й сюди!
Бачу ясно тепер, яка нитка для мене снується
Ще від моїх уродин темної пряжі вона.
Хоч би повів я про все, що тут на людину чигає, -
Мову правдиву мою просто брехнею назвуть.
Ой, як важко тому, хто був на вустах всього Риму,
Між чужаками тепер - бессами, ґетами жить!..
Як жалюгідно це - при зачиненій брамі, за муром
Жити, де й вал захисний - не запорука життя!..
Ще юнаком цуравсь я змагань на службі військовій,
От для забави хіба брав тоді зброю до рук.
Нині, хоча старий, сивину прикриваю шоломом,
Щит у лівицю беру, маю напохваті меч.
Щойно з горба чатовий попередить про небезпеку -
Тут же, хоч руки тремтять, я за оружжя берусь.
Ворог із луком в руці, отруйна стріла - наготові,
Вже попри мур тайкома мчить на хрипливім коні.
Наче ту бідну вівцю, що не встигла вбігти в кошару,
Через поля та ліси тягне зажерливий вовк,
Так і того, перед ким уже зачинились ворота,
Варвар добичу свою, спійману в полі, жене.
Йде полоненик тоді - ремінний зашморг на шиї -
Йде або тут же його вістря отруйне кладе.
Так і живу тут, житель новий неспокійного краю,
Час же на чужині, ой, як повільно пливе!
Все ж до пісень, до святощів давніх мене закликає
Серед таких бідувань Муза-вигнанка моя!
Хай напишу щось - кому прочитаю Нема тут людини,
Щоб на латинське моє слово озватись могла.
Сам собі - ради нема! - і пишу, й читаю ті вірші,
Тож не бояться вони пильного ока судді.
Часто питав я себе для кого тепер ті старання
Може, сармат, а чи ґет буде читати мене
От і лились таки над писанням непрошені сльози,
І розпливались рядки, мокрі були од ридань.
Серцем рани старі, наче нині вражений, чую -
Часто по грудях із віч ринуть печальні струмки.
Ким був учора, нині ким став, буває, згадаю,
Звідки забрала й куди кинула доля мене, -
Й так і на себе тоді, й на твори свої розізлюся,
Що, мов несповна ума, кидаю їх у вогонь.
Тож, хоча з багатьох лише деякі вірші лишились, -
Хто б ти, читачу, не був - ласкою їх обігрій!
Зглянься на них і ти, для кого чужий я вже, Риме
І не гордуй, бо вони - діти вигнання мого.

2
Вже б на коліна стати тобі, Германіє грізна,
Звідавши, як і весь світ, Цезарів наших могуть.
Певно, вінками стрімкий Палатин уже запишався,
Ладан тріщить на вогні, в'ється жертовників дим.
Гостра сокира там б'є білосніжну шию бикові -
І багрецем довкруги землю забарвлює кров.
Не забуваючи дану обітницю, славні обидва
Цезарі жертву богам за перемогу кладуть.
Парость між ними - юнь, що Цезарів носить імення,
Щоб лише Цезаря дім світом усім керував.
Лівія між невісток за щасливе повернення сина
В храмі складає дари, як і не раз ще складе.
З нею - всі матері, як і діви, які невсипуще
Вести чистий вогонь, чисті самі, бережуть.
Радістю повниться люд, сенатори, вершники Риму,
Ще ж донедавна і я їхньою часткою був!..
Не для вигнанця в тій далечіні втіха загальна!
Відгомін радощів тих ледве долинув сюди.
В Римі весь люд оглядає тріумфи; вождів полонених
Може читать імена, назви підкорених міст,
На владарів, що з путом на шиї, може дивитись, -
Тут же, за ними, в ясній збруї, вінках - рисаки, -
Бачити лиця одні - немов приголомшені горем,
В інших - мов тями нема, сяйвом їх очі горять.
Хтось із юрби про причини, ймена, діла запитає,
Хтось, не знаючи й сам, оповідати почне
Той он, з гордим чолом, що сідонським сяє багрянцем,
Був за вождя на війні; цей - його права рука.
Той, що сумирно йде, потупивши погляд у землю,
Зовсім не так виглядав, поки оружно ходив.
Цей ось, що гніву свого й тепер не хоче ховати,
Словом і ділом будив до непокори жагу.
Цей, що обличчя його - так буйно заріс - не побачиш,
Підступом, із укриття наші війська оточив.
Далі - той, хто богам, хотіли чи не хотіли,
Жертву, кажуть, не раз із полонених складав.
Гори, озера, названі тут, укріплення, ріки -
Кров'ю спливало все, трупом рясніло довкіл.
Друз саме в тих місцях отримав прізвище славне,
Парость щаслива - син, батька достойний свого.
Рейн, очеретом сумно вповитий, з обламаним рогом,
Закаламутив себе кров'ю своїх же синів.
А під ногою вождя нездоланного, простоволоса,
Там і Германія, глянь, тужить - і має чого
Шию, хоч горда, мусить підставити римській сокирі,
Пута носить на руці, що воювала мечем!
Ти, о наш Цезарю, на переможній своїй колісниці,
В сяєві пурпуру весь перед народом промчиш.
А по дорозі твій люд тобі буде в долоні плескати
Й кидати квіти до ніг, рясно встеляючи шлях.
Фебовим лавром чоло буде вінчане, й воїн затягне,
Скільки є сили Іо! Славний тріумфе, Іо!
Сам побачиш не раз, як од оплесків, окликів люду
Стане вмить

читати