Завантажити

Мартиновича, при чому довелося йому нераз спинатися навшпиньки, бо був він аж надто невеликий на зріст, а Степан Мартинович аж надто високий. Знявши мірку, він почав тут таки й кроїти. Додому кравцям небезпечно віддавати такий дорогий крам: як стій, зостанешся без поли чи без рукава. Парасковія Тарасівна теж вийшла подивитися, як будуть сурдут кроїти, і теж винесла подарунки недешеві, ніби від дітей з Полтави, і, подаючи їх Степанові Мартиновичу, казала:

— Оцю чорну хустку шовкову на шию Зося прислав вам, а це від Ваті шовкова дорога тканина на камізельку вам на Покрову.

Приймаючи ці неоцінимі дарунки, Степан Мартинович казав, ридаючи від повноти сердечної:

— Что ти принесу, или что ти воздамъ?

Треба зазначити, що Степан Мартинович говорив трьома діялєктами: чисто по-московському, а коли того обставини вимагали (а часом і без усяких обставин) — чисто по-українському; в моментах же патетичних — церковною мовою і мало не завжди — текстами з Святого Письма.

Поки він проливав сльози вдячности, Парасковія Тарасівна винесла з кімнати два сувої полотна, кажучи:

— А це буде вам на сорочки. Це вже від мене не відмовтеся прийняти, пошиє вам хоч би наша Марина, а ми дамо їй за роботу підсвинка.

Щастя безмежне пойняло всього Степана Мартиновича. Затуливши обличчя руками, вийшов він мовчки на ґанок, сів на сходах і ридав, як мала дитина. Незабаром вийшов Ничипір Федорович і, взявши його за руку, сказав:

— Ми хотіли вам добро зробити, а ви плачете. Не ображайте нас, старих сиріт, Степане Мартиновичу!

— Я з радости постіль мою сльозами моїми омочу.

— То ходім на пасіку. Лягайте там хоч і на моїй постелі та й мочіть її, скільки хочете.

Степан Мартинович устав і мовчки пішов за Ничипором Федоровичем. Прийшовши в пасіку, Ничипір Федорович витягнув з кишені крейду і відзначив літерою Л десять вуликів, кажучи: "Боже, благослови ваш почин!" і додав, показуючи на вулики:

— Прийміть у свою власність, Степане Мартиновичу!

— Дайте мені хоч дух звести. Ви мене умертвите вашими добродійствами, — вимовив Степан Мартинович.

Вони сіли під липою і при цій нагоді Ничипір Федорович прочитав добру лєкцію про бджільництво і наприкінці сказав:

— Найтрудолюбніша, Богові й чоловікові найугодніша з усіх земнородних тварин - це бджола, а ходити коло неї й корисно, й Богові не противно. Ця смиренна праця заступає вас од усякого нечистого стику з користолюбними людьми, а разом з тим захищає вас і від злиднів, що пригнічують і принижують людину. Довгим досвідом і спостереженням дізнав я, що бджола потребує не тілько чоловіка дотепного, але ще й кріпкого й праведного мужа. Ви ж у собі маєте всі ті чесноти, і з надією на Бога і на святих його угодників Зосима й Саватія нехай благословене буде і приумножене починання ваше!

Степан Мартинович слухав у побожному мовчанні, а Ничипір Федорович казав далі:

— Сьогорічне літо вже наприкінці, — хвалити Бога, вже й вересень. Тож вам нема чого й думати тепер пасіку заводити, а ви вже розпочніть з тої весни. А тепер виберіть тілько місце на пасіку, обсадіть його якимсь деревом, хоч би й липою, наприклад. А я, дасть Бог, покладу бджоли зимувати в омшаник та й поїду на тижнів два-три до Батурина. Там коло Батурина десь живе наш великий пасічник Прокопович. Послухаю його розумних порад, бо в мене тепер тілько одна думка — пасічникувати.

Другого чи третього дня по тій розсудливій розмові, раннім ранком ходив коло своєї школи Степан Мартинович, глибоко задуманий з "Енеїдою" в руках. Він тепер з нею ніколи не розлучався. По довгій роздумі пішов він на хутір і, побачивши Ничипора Федоровича, що теж прогулювався задуманий і теж з "Енеїдою" в руках, оддав йому на добридень і сказав:

— Знаєте, що я надумався?

— Не знаю, що ви надумалися.

— А я надумався, за прикладом інших дяків, завести школу, себто набрати дітей та вчити їх грамоти.

— Благословляю ваш намір і сприятиму йому що спроможности моєї, — сказав Ничипір Федорович і, помовчавши, додав: — А пасіки все ж таки не кидайте!

— Пощо ж бо? Пасіка — пасікою, а школа — школою.

Побачивши таку заохотливу прихильність до свого наміру, Степан Мартинович з того ж таки дня почав поратися коло своєї школи: вшив її новими снопками, покликав дві молодиці і загадав їм вимазати з середини і знадвору білою глиною, а сам тимчасом недалеко від школи все копав несиметричні невеличкі ямки на дерева. Сусідки, дивлячися на всі його заходи, не знали, що й думати про свого дяка, і нарешті в один голос вирішили, що дяк їхній неодмінно жениться. Коли ж побачили його на Покрову в суконному ґранатовому сурдуті, то в одне слово сказали: з протопопівною. І як же вони здивувалися, коли після Покрови дяк їхній зник, і не було його тижнів зо три, а коли знайшовся, то вже не один, а з чотирма хлопчиками — год од семи до десяти. Сусідкам усе це видавалося непроглядною таємницею, а тимчасом справа була сама по собі дуже проста. Степан Мартинович побував у себе вдома в Глемязові і привіз із собою двох маленьких братів і двох небожів

читати