Завантажити

башточку, Бог-зна пощо поставлену проти памятного домочка по другому боці яру. Багато дечого нагадала ця напівзруйнована башточка моєму сумному героєві. Дивлячись на неї, згадав він той час, коли він що-неділі приходив із ґімназії і часто ховався в ній, гуляючи в піжмурки з жвавою білявою Гапчиною внучкою Настусею, тепер матірю такої ж прекрасної білявої дитини, якою сама колись була.

Гарна була тринадцятилітня Настуся, дуже гарна, особливо ж по неділях, коли приходила до своєї бабусі на цілий день у гості. Повяже, було, на голову червону стрічку, позатикає за стрічку червоних квітів, а як черешні достигли, то й черешень, і ще вдосвіта біжить до бабусі, сяде собі, наче доросла, під хатою та й задумається. Над чим же могла задумуватися тринадцятилітня дитина? А вона задумувалася над тим, чи скоро паничі встануть і підуть [до церкви], і [як] вона піде з ними.

— А як вийдуть із церкви й пообідають, ми й почнемо в піжмурки гуляти. Я сховаюся в тій комірці, що на горі, а Ватя прибіжить і знайде мене, — думала Настя й червоніла при цьому, червоніша від своєї стрічки, квіток і черешень, і, забувшися, скрикувала "ой!"

— Чого ти там ойкаєш? — питала Гапка, виcунувши голову в вікно.

— Жаба, бабо!

— Вона не кусає, тілько як на ногу скочить, то бородавка буде. Іди в хату: ти змерзла.

— Ні, бабо, я не змерзла, — казала Настя й зоставалася під хатою, і знову задумувалася.

Ваті минув уже шістнадцятий рік, а Настусі пятнадцятий, коли сховаються вони, було, від Зосі десь у буряні або втечуть аж за Ворсклу, назбирають усяких квітів та й сядуть під дубом. Ватя сплете вінок із квітів, покладе на головку Настусі та й дивиться на неї цілісінький день аж до вечора. Потім возьмуться собі за руки та й прийдуть додому. І ніхто їх не спитає, де були, що робили. Хіба що Зося іноді скаже: "бач, утікли від мене, не взяли з собою".

Минув іще рік, і дитяче кохання набрало вже не дитячого характеру. Уже з Настусі була струнка, прекрасна шіснадцятилітня дівчина, а з Ваті сімнадцятилітній красунь-юнак. Ночами він довго вже не міг заснути, Настуся так само. Вона під горою, у себе в садочку, до півночі співала:

Зійшла зоря із вечора,
Не назорілася...

А він, стоячи на горі, до півночі слухав, як співала Настуся.

Незабаром почалося несміливе стискання рук, поцілунки мигцем і довге вечірнє стояння під вербою. Щоправда, ці побачення кінчалися самим тілько довгим поцілунком. Ватя щодо цього був справжній лицар... але й сатана сильний... і хто його знає, чим би могло скінчитися це пізнє стояння під вербою, коли б Ватя не здав добре свого екзамену й раптом не виїхав би до Києва.

То було його перше і, можна сказати, останнє кохання.

У Києві, бувало, прогулюючись надвечір у саду великою алєєю, зустріне він красуню, — то так морозом його й пройме. І він, приголомшений, довго стояв на одному місці й дивився на красуню, що миготіла в юрбі, а схаменувшися, шепотів: "не пара" й одводив очі на освітлену вечірнім сонцем панораму Старого Києва. Потім він сходив униз терасою, виходив на Хрещатик, приходив до дому, світив свічку й сідав за якусь енциклопедію або зануряв у чорнило разом із пером і ясний світич своєї самотньої молодости.

У Зосі теж так само рано прокинулося легеньке почуття до Олімпіяди Карлівни, уже дорослої дівчини, дочки інспектора. І так само край йому поклав раптовий виїзд до дворянського полку. Та коли цей стрункий, прегарний парубок одягнув ґвардійський мундур, він одразу почув у собі таємну силу маґнету для прекрасних очей. Тепер він уже не спинявся в священному трепеті перед жіночою красою, — його прегарні очі починали каламутніти або займалися вогнем скаженого тигреняти. І чи то була дівчина, чи молодиця, він себе не питав: з якою метою? а просто починав залицятися і майже завжди з успіхом. Зося став справжній Дон Жуан та ще з зародком деяких пристрастей, що опаскужують людину.

Приїхавши до Астрахані, Зося незабаром вславився поміж морськими та ґарнізоновими офіцерами, як спритний до всього "фат", тобто до всього спритний шахрай, але в військовому словнику замість цього тривіяльного виразу вживають слова "фат".

Приїхавши до Астрахані, він сховав Якилину з сином у брудному проулку на Свистуні, а сам найняв помешкання в місті, запевняючи її, що того вимагає служба, а вона, простосердна, і повірила в те. Тілько сам командир батальйону та адютант знали з формуляру, що він жонатий, та ще здогадувався "квартальний", бо в дорученому йому кварталі жила штабс-капітанша Сокирина; решта ж астраханської публіки й гадки про це не мала, а матусі то навіть уважали Зосю за пристойну пару своїм уже перестиглим Катєнькам та Сашенькам. Але йому до того було байдуже, і він, як несамовитий, ставив у картах "на пе", ще насамовитіше пив чистісінький ром, а на чихир то й дивитися не хотів, називаючи його вірменським квасом. До всього того він з надзвичайним успіхом виявляв свою, можна сказати, ґеніяльну здатність позичати гроші й їх не віддавати, за що його частенько називали... не Ноздрьовим (до

читати