Завантажити

воїстину дорогих гостей.

Невтомний віртуоз, прийнявши належну дяку за свою працьовитість та мистецтво, спокійно встав із стільця, помацав катеринку з другого боку й почав крутити. Катеринка, замість вальса, запищала полонез Оґінського, а танцюристки, завязавши нашвидку до хусточок ласощі, що їх іще не зїли, стали одна проти одної, як раніше, і так само знову втнули влад метелиці.

Після довгого танцю віддано знов пошану працьовитому музиці й знову частовано невтомних танцюристок. Скінчивши частування, господиня поставила важку тацю на катеринку, сказала щось пошепки братові і, звернувшись до подруг, промовила вголос:

— Нумо, сестри, вечерять.

— Нумо, — озвалися подруги в один голос.

Я визнав за добре покинути свій обсерваційний пункт та забратися "во свояси з миром, дивяся бившему". Та й що цікавого в людях, коли вони жують, а особливо в дівчатах? Мясоїдні та травоїдні тварини, та й годі. Навіть з зоолоґічного погляду не цікаве.

Як спритний злодій, невидимкою пірнув я до якихось колючих кущів, добрався до червоного ліхтаря й виповз на знайому тополеву алєю.

Не встиг я почути себе вільним од небезпеки, що хтось мене побачить, як передо мною зявилися двоє дядьків з великими кошиками на головах. Ця несподівана зустріч так мене приголомшила, що я цілком розгубився, спинився серед алєї й не знав, що мені робити. Дядьки проходили повз мене, і один із них, позабувши про те, що він щось несе на голові, хотів уклонитись. Кошик стратив рівновагу, і дзвінкі тарілки з грюком повалились на землю, знищивши мене остаточно. На зрадницьке грюкотіння вибігла з павільйону сама господиня, а за нею кілька дівчат, я ж ступив три кроки їй назустріч — дурнішого я нічого не міг зробити — і зупинився. А ввічливий причинець усього цього гармидеру, на запитання господині, що трапилось, підбираючи розбиті тарілки та обережно складаючи їх до коша, промовив ледве чутно: "панич" (так звали вони Курнатовського). Господиня глянула кругом і, побачивши мене, кинулась до мене, обхопила руками мою злочинну голову й почала цілувати, радісно промовляючи: "Серце моє! Дружино моя" — і я відчув її теплу сльозу в себе на обличчі. — Ти приходив подивитись на моє весілля, на мої радощі?"

Тут я догадався, в чому справа. Вона прийняла мене за свого чоловіка.

З жалем, щоправда, я відхилив її лице від мого обличчя, і ми глянули одне на одного.

— Боже мій, що я наробила! — скрикнула вона, закривши лице руками.

За хвилину вона відкрила своє обличчя і, звертаючись до мене, промовила:

— Простіть мені, я прийняла вас за свого чоловіка. Я гадала, що то він прийшов подивитись на моє сільське весілля.

— А чи ви простите мені мою нескромність? — сказав я й зараз розказав їй про свою пригоду.

— Так ви гість наших милих сусідів? — промовила вона повагом і, взявши мене за руки, додала: "То будьте ж і моїм дорогим гостем. Зайдіть хоч на хвилиночку, хоч тілько погляньте на моє весілля та на мого єдиного друга, на мого любого брата!"

Не встигла вона скінчити цієї фрази, як брат її вже стояв перед нами й незграбно кланявся. Як давньому знайомому, я простягнув йому руку, господиня взяла мене за другу, і ми пішли до павільйону. Біля самого входу в мене зродилась ориґінальна думка. Я спинився й просив сестру й брата оставити мене за дверима й вислати до мене дядька — причинця гармидеру. Дядько зараз вийшов. Я не без труднощів намовив його вдягти мій фрак, а сам вбрався в його святочну білу свитку. Так преобразившись і взявшись за руки, ввійшли ми до павільйону. Брат та сестра, після хвилевого непорозуміння, з захватом обійняли мене та, взявши під руки мене й мого товариша, підвели до дівчат, що збилися тісною купою на другому кінці залі. Дівчата спершу мовчали, але, гдянувши на свого Гарасима у фраку й у широченних шароварах, пирснули й дзвінко зареготалися, як можуть реготатись тілько молоді дівчата.

— Майстер! Майстер! Гарасим майстер! — говорили вони, регочучись. А Гарасим, майстер тарілки бити, не на жарт розсердився й почав був скидати з себе сміхотворний фрак, та цього йому дівчата не дали зробити. А як угамувались та придивились до мене, то в один голос назвали мене справжнім гречкосієм, з чого я був сердечно задоволений. Вони, простосердні, не знали, що сказали мені найкращий комплімент, як акторові. Після цього щирого компліменту я так перейнявся своєю ролею, що, не кажучи вже про гостей, але й сама господиня та її брат, покинувши свою вимушену російську мову, заговорили зо мною по-своєму, себто по-українському.

Оскільки я був веселий, почував себе свобідно й щасливо, остільки бідолашний Гарасим-майстер був похмурий, нещасливий і неначе звязаний. Насмішниці не давали йому спокою й довели його, сердешного, до того, що він скинув з себе фрака і коли б господиня не вдержала його могутніх рук, то не довелося б мені вже більш красуватись на весіллях та на христинах у моєму довговічному, незносимому фраку. Він роздер би його та й викинув би, як ганчірку, що не придатна навіть на онучі. Між нами кажучи, мій Трохим з того

читати