Завантажити

вільніша, хотіла найнятися в когонебудь на рік, але її ніхто найняти не хотів, не знаю чому; може через мене, або тому, що вона була така худа та бліда; тілько, обійшовши без успіху всі села, найнялась вона нарешті в жида в корчмі. Не можу вам сказати, скільки саме літ прослужила вона в жида, знаю тілько, що був я вже чималим хлопцем, коли вона померла. А вмерла вона, оскільки пригадую, від сухіт. І як тепер памятаю, кілька день перед смертю прийшла вона до своєї комірчини, або, краще сказати, до стійла у хліві, лягла й більш уже з хліва не виходила. Кілька хвилин перед її смертю я приніс їй води в кухлику. Але вона вже не могла ні пити, ні говорити, а тілько поманила до себе рукою і, коли я до неї схилився, ледве-ледве доторкнулась рукою до моєї голови, поцілувала мене, і дві сльози викотилися з її очей, що вже меркли. Потім вона тихо зідхнула й умерла.

"Сотський поховав її за карбованця, що їй був винен жид. А я вештався по селі, аж пристав до громади старців. Серед старців був сліпий кобзар, чи бандурист; йому й нараяли мене, як сумирного хлопця. Він і взяв мене замість свого попереднього поводатаря.

"І, знаєте, мені сподобалось моє нове становище, бо я мав хоч абиякий, а все ж притулок. А ще більш подобався мені сліпий, якого я водив. Це був молодий ще чоловік і, памятаю, надзвичайно худорлявий та з довгими пальцями. Особливо ж мені подобалось, коли він сам для себе, поволі перебираючи струни бандури, тихесенько підспівував:

На морі синьому, на камені білому
Ясний сокіл квилить-проквиляє...

"Щось надзвичайне бачила моя дитяча уява в звуках та словах цієї тужливої пісні.

"Ось такий самий, як і тепер, був у Д[егтярях] баль з тою тілько різницею, що тоді й для старців обід варили, а тепер уже не варять. Ось і ми з юрбою старців прийшли на обід. Сидимо ми собі під деревом, і, дожидаючись обіду, наладнавши кобзу, кобзар мій заграв. Нас люди так і обступили. Грає він, а я розглядаюсь навкруги й бачу — до нас пани з панночками [йдуть]. Натовп, звичайно, розступився перед панами, і сама Софія Самійлівна підійшла до мене і, поплескавши мене по лиці, промовила: "який гарненький!" І, звернувшися до панів, сказала: "я його неодмінно возьму до себе за пажа."

"Так воно й сталось! Другого дня я вже належав до численної двірської челяді. Та через те, що я, не знаю чому, не виявив хисту до обовязків пажа, мене почали вчити співу, і я показував успіхи. А потім почали мене вчити також і грати, спершу на скрипці а потім і на віолончелі. — Ось вам моя проста історія, — додав він і замовк.

— Сумна, правду сказати, історія!

— Що ж робити? Минуле моє — справді сумне, але теперішнє таке безнадійне, таке безрадісне, що якби не ці благородні люди, я не знав би, що з собою й робити.

— Не зневіряйтесь, мій друже, любіть своє прекрасне мистецтво, і Господь заспокоїть вашу стражденну душу та пошле щасливий кінець вашому терпінню.

— Не знаю, чи мій лист застане Михайла Івановича в Петербурзі.

— О, напевне! Він нікуди не виїхав; це було б відомо.

— Та й чи можна надіятись, що мій лист може мати успіх?

— Без усякого сумніву. Я дуже добре знаю Михайла Івановича. Це найдобріша, найблагородніша істота! Одне слово, це найдобродушніший артист. Ще ось що. Я завтра розпрощаюся з вами надовго, а може й назавжди, але ви й ці добрі люди, та ці години, що ми їх укупі з вами провели, такі дорогі моєму серцю, що для мене найбільшим дарунком були б ваші хоч коротенькі листи. Прошу вас, сповіщайте мене хоч вряди-годи. А про наслідки вашого листа до Михайла Івановича повідомте мене неодмінно. Завтра я дам вам свою адресу.

— І він обіцяв мені вести щоденник та щомісяця посилати його мені замість листів.

— Мені — сказав він — так любо перед вами у всьому відкриватись, і ви з такою увагою слухаєте мене, що я й пишучи, уявлятиму собі, що оповідаю вам особисто про свої вражіння.

У хаті Антона Карловича світився ще вогонь, коли ми підійшли до неї, але руху вже не було ніякого. Верґілій мій так завзято хропів, що аж за хатою чути було. Незабаром і ми почали йому вторувати.

Назавтра вранці я пішов на хутір найняти коні з возом, щоб їхати з сопутником до П[рилуки], але Антін Карлович здогнав мене вже на греблі та завернув додому, кажучи, що добрі люди так не роблять, а Маряна Якимівна й чути не хоче, щоб ми раніше, як за три дні, покинули ферму: "Діти — і ті заплакали, почувши про такий неделікатний ваш учинок."

Від Маряни Якимівни вислухав я ще більш переконливу орацію. "І не думайте, — казала вона — і не помишляйте! Скільки на світі живу, так ще не бачила, щоб добрі люди вже другого дня із гостини виїздили; та ще й селянськими кіньми! Не те, що в нас, але, гадаю, і в німців так не ведеться; чи так, Антоне Карловичу? Ти ж німець, правда?"

— Такий я німець, як ти німкеня, — сказав Антін Карлович і засміявся.

— Ось і Тарас Федорович у нас зостанеться, — казала далі Маряна Якимівна.

— Йому тепер після балю там зовсім нема чого робити. А Адольфіна обіцяє нам сьогодні українських пісень співати;

читати