Завантажити

«Запоріжці» й «січовики» швиденько вишикувались, на ходу просвітивши відносно суті події тих, хто визнав за краще не наближатися до місця бійки. Капітан сів в машину. «Жигулі» рушили, сирена запрацювала. Пролунала команда диригента. Оркестр гримнув «Гей там, на горі, Січ іде», і дружно карбуючи крок колони рушили слідом за оркестром, підхопивши пісню.
Проте співали вони аж ніяк не на честь загиблого. Часи Мальчиша Кібальчиша, якому салютували і люди, й техніка, минули безповоротньо. Просто треба було красиво вступити на Хрещатик, щоб потішити киян, що зібралися на свято невмирущим й славетним козацьким духом, істиними носіями якого без найменших сумнівів були саме ті, хто вдягнувся сьогодні в костюми та взяв риштунок героїчних предків.
Біля тіла загиблого лишились тільки троє молоденьких міліціонерів, які з заздрістю стежили за зникаючими колонами, та дівиця, котра оплакувала втрату сережек, вуха, що боліли і двадцятирічного рокера, якого не погодилися вислухати бодай єдиний раз у житті… А втім, свою подію він не пропустив, і навряд чи його бентежна душа вимагала за життя чогось більшого.
15-24 березня 1994 р., Київ

читати