Завантажити

по-французьки вщент сп’янiлi коханцi. Жодного пострiлу. Нарештi вибухнув ситий регiт, дверi знов розчинилися, i в коридор вивалилися обидва мiлiцiонери, обсмикуючи шинелi та намагаючися привести до ладу скуйовджене волосся. Зi службового купе визирнула перелякана провiдниця. Увіп’явшися в жинку почервонiлими очима, Савченко потягнувся до неї, проте лейтенант спiймав пiдлеглого за комiр i суворо нагадав:
— Не зараз, Валеро, не тут i не зараз.
Обернувшися до четвертого купе, махнув рукою, зауважив: «А переноснi домiвочки — це просто модерн…» — та коротко пiвiдомив провiдницi:
— Прошу вибачення, усе гаразд. Сталася помилка. Поїзд може слiдувати далi.
— Авжеж може, — пiдтвердив Савченко i вищірив величезнi гострi iкла. Лейтенант наказав йому «закрити рота» й пiти на дiльницю, аби зв’язатися з начальством. Невдоволений Савченко стрибнув на платформу та почимчикував геть. Лейтенант на прощання махнув провiдницi, теж зістрибнув i намагаючись не всмiхатися вiд передчуття раннього снiданку, пiшов до Зварича. Валет знов скавучав i натягував повiдок, намагаючися втекти. Тепер вже вiд лейтенанта, котрий оглядав пiдлеглого, як вовк оглядає малесеньке вгодоване ягня.
Тим часом у четвертому купе один iз пасажирiв спокiйно лагодив каркас переносної домовини, трiшки пошкоджений пiд час бiйки, а пiсля знов натягнув на нього чорну церковну парчу. Тодi потяг здригнувся, брязкнули буфери, i чергова по станцiї прогугнявила про вiдправлення поїзду «Москва-Київ».
— Рушили? — поцікавився його товариш, який вже давно вiдпочивав у своїй пересувнiй трунi на п’ятнадцятому мiсцi.
— Поїхали, — пiдтвердив перший пасажир, вимкнув свiтло, лiг до своєї домовини i замислено прогугнявив, звертаючися нібито до себе: — Цікаво, яке оце падло мєнтам настучало?
— Мабуть, Кнур, — другий пасажир всмiхнувся i пояснив: — Кнуряка — вiн завше Кнуряка. Ач, стерво, боїться, що «гастролюючi» вампiри з Брянщини Хрещатиком погуляють! I наскiльки точно усе розрахував: нас заарештують, ми не встигаємо прибути на хазу до третiх пiвнiв, тож сонячне промiння вб’є нас на мiсцi.
— Ясно, конкуренцiї боїться, — пiдсумував перший. — Ну нiчого! Ми його на гоп-стоп вiзьмемо ще швидше, нiж цих лохiв-ментiв. Чи не так?
Проте товариш не вiдповiв. Перетравлюючи випиту з шиї лейтенанта кров та накрившися стареньким саваном, вiн мирно сопiв у пересувнiй домовинi.
4.04.1998 р., Київ
1


4

читати