Завантажити

тужливому поглядi вiдвiдувача, що операторка миттєво понурилася та замовкла.
Тим часом жiнка знайшла потрiбну табличку, попрямувала коридором, вагаючись декiлька хвилин простояла бiля дверей, обтягнутих чорним дермантином i з малесеньким червоним номерком, але зрештою все ж насмiлилася тихесенько постукати.
— Так-так, заходьте! — пролунало з кабiнету. Жiнка боязко озирнулася та з несподiваною рiшучiстю пiрнула у кабiнет, мов в ополонку.
Приходько хотiв щось сказати дiвчинi, та її пальчики вже пурхали над клавiатурою. Коридор зник. Тепер за скляною стiною був просторий кабiнет, де за великим дубовим столом, вкритим червоною скатертиною, сидiв лисiючий чоловiк у добротному синьому костюмi з орденською колодкою на нагруднiй кишеньцi. Жiнка розгублено застигла на самому порозi. Вiд її рїшучостi не лишилося й слiду.
— Так-так, що там? Слухаю вас, — офiцiйним тоном мовив чоловiк, перекладаючи якiсь папiрцi на столi.
— Я з приводу пенсiї, товаришу Фiлiмонов… — ледь чутно почала жiнка. Чиновник кинув на неї побiжний погляд й криво всмiхнувся.
— А, то це ви, громадянко Приходько! Я ж казав, щоб ви не приходили. Пенсiями я не займаюся, звертайтесь, прошу…
— Але товаришу Фiлiмонов…
— Вашi претензiї не обгрунтованi, — вiв своє чиновник.
— Товаришу Фiлiмонов!.. — благала жiнка.
— Ну, гаразд, — якось неохоче мовив чиновник, нервово пошарпав комiр бiлої сорочки i вказавши на стiлець бiля столу рiзко кинув: — Сiдайте.
— Мене вiдправили на пенсiю за iнвалiднiстю, — нiяковiючи почала жiнка, та товариш Фiлiмонов нетерпляче перервав її:
— Знаю. Далi.
— В мене двоє дiтей. Вони напiвсироти…
— Так, — клацнув голос чиновника.
— Мiй чоловiк загинув…
Але варто було жiнцi вимовити цю безневинну, здавалося б, фразу, як товариш Фiлiмонов ляснув долонею по паперах i гримнув:
— Стоп!!!
Папери розлетiлися на всi боки. Чиновник зник пiд столом, щоб зiбрати їх, i звiдти долинув його приглушений голос:
— Отже, ваш чоловiк. Приходько Сергiй Степанович. Загинув, кажете. А де? I як? — товариш Фiлiмонов виринув з-пiд столу й пильно подивився на жiнку. Та зовсiм знiяковiла.
— Ну-у, в сорок другому це було. В лютому. Вiн машинiстом був, i коли…
— Стоп! Машинiстом, — i чиновник задер палець догори, коли спитав: — А на кого вiн працював в момент загибелi?
Жiнка мов i не чула цих слiв, тiльки водила пальцем по краєчку стiльця.
— На кого працював Приходько Сергiй Степанович? — товариш Фiлiмонов був невблаганим.
— Тут вiн працював, тут i жив… — але в голосi жiнки була вже безнадiйнiсть.
— Це не вiдповiдь, — м’яко зауважив чиновник.
— Ну-у… ми ж тодi пiд нiмцями були, — нарештi мовила жiнка.
— Отже, Приходько Сергiй Степанович працював на нiмцiв. З’ясували, — i така легкiсть з’явилася в голосi товариша Фiлiмонова, мовби вiн скинув на землю важелезну кам’яну брилу, яку нiс до того на плечах. Жiнка сумно позiхнула.
— Отже, ваш покiйний чоловiк допомагав ворогам своєї Батькiвщини, — iз залiзною впевненiстю вiв далi чиновник. — Гаразд. А як саме загинув? — i вiн хитро примружив очi.
— Та я ж… розповiдала… — здається, жiнка вже не рада була, що звернулася до цього товариша Фiлiмонова по допомогу.
— Розповiдали, i неодноразово. Та все ж повторiть, будь ласка, ще раз.
— Ну-у… машинiстом вiн був. У депо. Тодi вiв потяг з порожнiх вагонiв. Переганяв… i… i…
— I що? — чиновник напружився, немов перед стрибком.
— I тодi партизани пустили потяг пiд укiс.
— Порожнiй?
— Саме так.
Товариш Фiлiмонов миттєво перетворився на живу подобу бронзової статуї, що прикрашала вестибюль установи, i розпочав промовляти з пiднесеною урочистiстю:
— Отже, партизани пустили пiд укiс порожнiй потяг. Чому? Щоб завдати шкоди фашистам? Навряд чи в цьому припущеннi є сенс. Тодi чому? Що варте подiбної уваги було саме в цьому потязi? Вiдповiдь може бути єдиною: ваш чоловiк, Приходько Сергiй Степанович! Отже, висновок: партизани не пустили пiд укiс порожняк, а стратили ворога народу i Батькiвщини, здiйснили справедливу кару. Це й була мета їхнього заходу.
Жiнка збиралася щось заперечити, проте товариш Фiлiмонов обурився:
— I я не розумiю, чого ви домагаєтесь, громадянко Приходько! Що ви маєте проти помсти зрадниковi, здiйсненої вiрними захисниками Вiтчизни?!
— Та який же вiн зрадник! — запально вигукнула жiнка. — Адже працювали всi, хто лишився тут!..
— Не кричiть на мене! — осадив її чиновник, i жiнка знов знiяковiла. Товариш Фiлiмонов вiдкинувся у крiслi i вже спокiйнiше повiв далi: — До речi, зраджували далеко не всi. Iстинi патрiоти йшли у партизанськi загони, а не пiдкорялися вороговi. I треба ще з’ясувати, чому ваша сiм’я не евакуювалася з усiма чесними громадянами. Чом ваш чоловiк лишився тут…
— Партизани, партизани, — тоскно мовила жiнка. — Переховували ми одного солдатика, що вийшов з оточення, так. Цiлих два мiсяцi переховували.
— Про це ви теж розповiдали, — погодився чиновник, який чомусь не образився на жiнку за те, що вона перервала його патрiотичну

читати