Завантажити

проходу пролунав жіночий голос:
— А я коли молодою була і з дитиною сиділа, а чоловік мій дев’яносто карбованців одержував, мене сусід наш Айзек Абрамович, що завмагом був, у підсобку кооперативного магазинчика мене запускав і у борг продукти давав. Так ще й про повернення грошей ніколи не нагадував. Як би ми без нього на початку шістдесятих простягнули — просто не знаю…
Дарма ця жінка вкинула свої п’ять копійок! Шоковані розповіддю старого громадяни із задоволенням переключилися на неї і знов з полегшенням згадали, що євреї всю країну розікрали, а за це ми їм ще й дякувати зобов’язані. І в той же час ніхто прямо не заперечував старому, котрий дивився на галасливих пасажирів з мудро-мягкою посмішкою людини, яка багато чого бачила у цьому житті.
Але тут електричка підійшла до кінцевої станції, й усі рвонули у тамбури. У штовханині я спробував не випустити старого з уваги, час від часу озираючись через плече й перевіряючи, де він. На платформі зупинився й затримався біля дверей. Мені дуже кортіло розпитати старого про все детальніше. Мені здавалося, що в його розповіді були деякі прикрі пробіли й дивні речі, які не терпілося з’ясувати. А головне — чи було все це правдою? Якщо так… то я не знав, що й думати про все почуте.
Пасажири виходили один за одним. От з’явився довгошиїй, от на платформу ступила навантажена торбами тітка у квітчастій сукні… А дідка усі не було!!! Коли потік пасажирів вщухнув, я заскочив назад до вагону, переконався, що там нікого нема, знову вибіг на вулицю, наздогнав тітку, що згиналась під своєю ношею, й запитав:
— Послухайте, ви не бачили, куди дівся цей дідусь? Ну, що сидів поруч із мною, навпроти вас і про сорочку розповідав.
— А навіщо вам здався цей уподобальник євреїв! — сердито мовила тітка, поправила торби й черепашачою ходою пошаркала, поплелась до розташованої неподалік автостанції.
А я залишився стояти на спаленій лютим сонцем прокуреній привокзальній площі. Сам-на-сам із сумнівами, що з’їдали мене.
25-26.08.2001 р., Київ

читати