Завантажити

В одному провінційному коледжі в різних класах навчаються два хлопчики, роковано не схожі на інших, дві "білі ворони" (так уже сталося за волею Провидіння і комбінацією генів їхніх предків). Цих хлопчиків не завжди адекватно сприймають рідні, дратуються і підсвідомо побоюються нестандартності їхніх поведінкових реакцій і прагнень, бо, як сказав би Генріх Бель, батьки не осягають, що "родина, де немає білої ворони, завше буває безнадійно сірою". А що вже казати про однокласників! Ті наполегливо намагаються, з підлітковою жорстокістю, чимсь дошкулити "білим воронам". Старший учень із двох таких "білих ворон" колежу був скутий неподоланною сором´язливістю (комплекс, закладений владним батьком-скупердяєм, який вибився у банкіри), наділений гіперчутливістю, аж до остраху дотику до нього (можливо, то був синдром Аспергера?..), зазвичай серйозний, не схильний до безтурботних веселощів однолітків, з якими чомусь не складалися довірливі стосунки. Молодший, за присудом однокласників, однозначно — не "свій хлопець", чужинець, приїхав зі столиці, до того ж якийсь тихий, мрійливий, наче дівчисько, кажуть, із дуже нужденної родини. Його так легко можна загнати в закуток подвір´я колежу і задля розваги насипати стусанів. Але одного дня хлопчину з молодшого класу, над яким глумилися зухвалі ворохобники, захистив отой сором´язливий і несміливий старший, що відчував спорідненість з цією "білою вороною": він з гідністю відбив удари бешкетників, які мали посипатися на беззахисного підлітка. Після того випадку однокласники вже його не зачіпали. Наступного дня розчулений хлопчина приніс своєму оборонцеві великий кошик яблук. Так зародилася багатолітня дружба цих двох "білих ворон" — Поля Сезанна й Еміля Золя. А ті яблука через роки ожили на знаменитих натюрмортах одержимого перфекціонізмом художника з прованського Екса.

Дружба, звісно, ґрунтується на щирості, довірі, взаємоповазі та взаємопідтримці, передусім словами поради і розради. (Втім, і любов також підтримують ці незримі опори, але там первозданними є магнетизм притягальності і злиття Інь та Ян.) Наші перші дружби зароджуються у шкільні та студентські роки, міцнішають і зрілішають разом із нами або ж розпадаються, розсіюються у часі та просторі. І цей розпад дружніх стосунків, який завжди сприймаєш із ностальгійним смутком, зумовлений не фізичними дистанціями між колишніми друзями, не обставинами життя (хоча це також накладає свій відбиток), а насамперед глибинними внутрішніми метаморфозами, що відбуваються з ними.

Дружба Поля та Еміля пройшла випробування злиднями, зневірою у досяжному успіху, в´їдливим осудом їхніх самобутніх і проривних творів різномастими критиканами: заскорузлий академічний Салон не сприймав новаторського живопису Сезанна, а філістерське суспільство тогочасної Франції різко відторгало антиклерикальні романи Золя. Однак фундамент їхньої дружби, так міцно зцементований юними роками, дав глибоку тріщину в зрілі літа. Честолюбний Золя, який палко жадав визнання і слави, не розумів Сезанна з його вічним невдоволенням своїми полотнами, з його тяжкими пошуками вершинної досконалості. В романі "Творчість" письменник зображує Клода Лантьє, художника-невдаху, який у відчаї творчого безсилля накидає на себе зашморг. Сезанн, прочитавши роман, упізнав у цьому образі самого себе. Глибоко вражений, він подякував Еміля за надіслану книгу, за "честь потиснути руку на згадку про давні часи, до яких уже немає вороття". Так обірвалася їхня довголітня дружба. (Зазначимо, що Золя загалом продемонстрував у цьому романі своє розчарування новаторськими пошуками імпресіоністів, з якими раніше приятелював.)

Дружба творчих особистостей, що працюють у різних царинах мистецтва, кристалізується спільним розумінням творчості як сенсу їхнього життя, звідси — зацікавленість і сприйнятливість до здобутків іншого, який передає кольором і лінією те, що ти прагнеш втілити у звуках і барвах слова. Меланхолійний і ніжний, часом іронічний і скептичний, але завжди відкритий до краси, поет Гійом Аполлінер став палким адвокатом бунтівних голодранців з Монмартра — художників-авангардистів початку ХХ століття. Це він присвятив їхній творчості книгу "Кубісти. Міркування про мистецтво", це він уперше ввів у мистецький обіг термін "сюрреалізм". Художники любили його, харизматичного Вільгельма Костровицького, нащадка шляхтича з білоруських земель, малювали дружні шаржі та писали портрети цього дужого, повнуватого чоловіка з променистими чорними очима, профілем римського патриція і дитинною беззахисністю душі. Якось друг Аполлінера художник Джорджо де Кіріко, в епатажному пориві, витворив портрет поета у вигляді мішені для стрільби, позначивши невелику ранку ледь правіше скроні. Через кілька років Аполлінер добровольцем піде на фронт, і в 1916-му його поранять у голову саме в тому фатальному місці. Тоді це справді "метафізичний живопис", як першим охарактеризував картини Кіріко проникливий Гійом?! Чи тут учергове оприявнилася прогностична функція мистецтва? Вимисел, химерний образ, утілений інтуїцією та енергетикою художника, вистрелив реальним осколком на реальному полі бою!

х х х

Міцна і зворушлива, як для чоловіків, дружба єднала Євгена Чикаленка і Петра Стебницького — двох українців, які наполегливо, без пафосу, але всіма можливими способами служили українській справі наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. Вони писали листи один до одного, звертаючись довірливо-шанобливо: "Любий Петре Януаровичу!", "Дорогий Євгене Харлампійовичу!" Коли постала УНР, і той, і інший відмовилися від пропозиції піти у владу (дивина, як на наш час!): вони були державниками без урядових портфелів, за велінням совісті, переконаннями і чином.

Довголітня дружба — субстанція доволі крихка, вона передовсім тримається на безкорисливості та щирому визнанні чеснот і професійних досягнень у взаєминах друзів. Якщо сюди заповзає зелена змія заздрощів (чи то до успішної кар´єри, чи до творчих здобутків, чи до щасливої родини друга), дружба блякне і в´яне, а то й зовсім обривається, залишаючи по собі присмак згірклих ілюзій. Але є в дружбі одна річ, яка не передбачає якихось припущень, домислів чи двозначних трактувань і може вмить перетворити колишніх друзів на ворогів, — це зрада. Якщо в подружніх стосунках зрада може бути прощена (але навряд чи забута), то в дружбі — це смерч, який умить розтрощує те, що вибудовувалося роками.

…Хтось із двох, яких колись називали "нерозлийвода", зраджує друга, огульно засуджуючи його творчість і таким чином рятуючи себе і своє подальше комфортне життя в часи сталінських репресій: як-от Микола Бажан, що своїм переступом поклав похоронний вінок на романтичні ідеали дружби з Юрком Яновським, а потім роками, вже підстаркуватий, улещений державними нагородами, приїздив на його могилу на Байковому цвинтарі та подовгу стояв у мовчазній спокуті.

Дружба двох київських інтелектуалів, щедро обдарованих й енциклопедично освічених, неймовірно цікавих один для одного співбесідників (часто дискутували і сперечалися, аргументуючи свої сентенції багатющою ерудицією). була затьмарена… чистим і всевладним почуттям. Ідеться про любов до Софії Зерової, дружини свого друга Миколи Зерова, яку не зміг у собі притлумити, втишити, загасити письменник і науковець Віктор Петров (Домонтович). У цій історії є багато такого, що десятиліттями кидало згубну тінь на самого Домонтовича, який співробітничав із радянськими спецслужбами (і псевдонім обрав собі символічний: у перекладі з литовської — "той, що багато каламутить"). Останніми роками начебто доведено, що Віктор Петров був завербований уже після того, як за сфабрикованою справою заарештували поета і блискучого перекладача антиків Миколу Зерова. Миколу Костьовича розстріляють 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох, разом із десятками пасіонарних діячів Українського Відродження. А через 35 років після свого знайомства Софія Зерова і Віктор Петров одружаться. Друзі згадували, що в їхній скромній двокімнатній квартирі в "хрущовці" висів на стіні написаний олійними фарбами портрет Миколи Зерова.

х х х

Стосовно жіночої дружби, то відразу спливає історія взаємин двох талановитих жінок в українській літературі доби модернізму — Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Про це вже написані цілі дослідження — літературознавчі, психобіографічні та психоаналітичні розвідки, висловлено чимало цікавих гіпотез та надто сміливих інтерпретацій. Можливо, то справді була така любовна дружба чи дружня любов двох яскравих особистостей. У той період їхніх активних взаємин ці дві жінки почувалися надто самотніми: "хтось чорненький і хтось біленький" жадали тепла, ніжності і взаєморозуміння. Вони знайшли одна в одній суголосну душу: "душі ніхто не бачить, а чує — не кожний", а вони почули, бо вміли вслухатися всією тонкістю свого внутрішнього вуха. Окрім того, і Леся Українка, і Ольга Кобилянська були самодостатніми жінками ( self made women , як нині кажуть). Вони самі творили свою долю, сповідували гендерну рівність жінки і чоловіка, а в ті часи ці емансиповані переконання можна було висловити тільки дуже близькій подрузі, яка поділяла твої погляди. Головне, що ця дружба наснажувала, вияскравлювала обдарування, підтримувала і зігрівала їх обох на складних перехрестях їхніх життєвих доріг.

Є особливий різновид жіночої дружби, мабуть, найтривкішої у середовищі примхливої жіночої статі, — це дружба старшої і молодшої: вчительки й учениці, колишньої аспірантки та її наукової керівниці, просто двох колег, представниць різних поколінь. Їх єднає передусім духовна близькість, однаковість поглядів на чимало різних речей — від трактування гострих життєвих ситуацій, художніх творів до сприйняття чи несприйняття окремих політичних персон. Я часто згадую мою шляхетну подругу, жінку, в якій гармонійно поєднувалися раціональне мислення технаря й емоційність і тонка чутливість. Людмила Оксентїівна вміла в кожній людині, яка з´являлася на орбіті її спілкування, відкривати потенційні здібності чи приховані можливості для її індивідуального зростання. Останніми роками вона важко хворіла, і я супроводжувала її на різні обстеження, до яких Людмила Оксентіївна ставилася доволі скептично: "Не можуть встановити діагноз, ну і чорт з ним! Все одно треба колись померти!", — виймала сигарету, черкнувши запальничкою, і, зиркнувши на моє посмутніле обличчя, починала мене підбадьорювати. Якось в одному медичному кабінеті її запитали, вказуючи очима на мене: "Це ваша дочка?" "Духовна", — відповіла вона. Лікарка на мить відірвалася від своїх паперів, подивовано ковзнула поглядом то на мене, то на пацієнтку, що сиділа перед нею, і посміхнулася, думаючи, що все зрозуміла: "Ага, значить ви її хрестили!". Вийшовши з поліклініки, Людмила Оксентіївна підсумувала цю мізансцену так: "Оце і є трафаретність мислення, а ти хочеш, щоб вони розібралися з моїми складними симптомами!"

У дружбі жінок різних поколінь реалізується гостра потреба старшої жінки передати надбані знання, життєвий і професійний досвід готовій усе це сприйняти і "перетравити" молодшій жінці, що вміє слухати і чути. В цій дружбі неодмінна ще одна умова — молодість душі обох жінок, чутливість і відкритість старшої із них до нових віянь часу, в який формувалася особистість молодшої жінки. Доля обдарувала мене довголітньою дружбою із такими яскравими жінками, моїми колоритними сучасницями, кожна з яких заслуговує на окрему розповідь. На жаль, уже всі вони відійшли у засвіти. Я вдячна їм за ненав´язливе наставництво, чистоту їхніх ідеалів, за рятівні поради в складних ситуаціях, за мудрість осіннього саду, в який мене великодушно запрошували.

х х х

А чи можлива щира та довірлива дружба між чоловіком і жінкою, не мотивована еротичними почуттями і прагненнями? Так, можлива. Це дружба "душ, які кланяються", це духовна спорідненість людей одного психотипу (хоча тонкий і легкий, як газовий шарфик, флер взаємної симпатії часами пропливає над ними). Наприклад, дружба письменника та шанувальниці його творчості. Вона може бути взаємонаснажуючою, коли вже зріла жінка здатна проникливо і пронизливо відчувати глибінь думок письменника її душі, магія стилю якого заворожує, і за умови, якщо для самого автора ця жінка цікава своєю життєтворчістю, нетривіальними судженнями і вчинками, історія якої могла би лягти на сторінки окремої новели чи повісті.

х х х

Попри всі ці різновиди дружніх стосунків, у нашому світі існує дружба найвищої, платинової, проби: це навіть не дружба, а те, що вкарбоване двома слова, але одним зливком, — фронтове побратимство. Бо, як записано в Євангелії від Іоанна, "немає більшої любові за ту, коли людина кладе життя за друга свого". 

читати