
Електронна бібліотека/Проза
- Сорок дев’ять – не Прип’ять...Олег Короташ
- Скрипіння сталевих чобіт десь серед вишень...Пауль Целан
- З жерстяними дахами, з теплом невлаштованості...Сергій Жадан
- Останній прапорПауль Целан
- Сорочка мертвихПауль Целан
- Міста при ріках...Сергій Жадан
- Робочий чатСеліна Тамамуші
- все що не зробив - тепер вже ні...Тарас Федюк
- шабля сива світ іржавий...Тарас Федюк
- зустрінемось в києві мила недивлячись на...Тарас Федюк
- ВАШ ПЛЯЖ НАШ ПЛЯЖ ВАШОлег Коцарев
- тато просив зайти...Олег Коцарев
- біле світло тіла...Олег Коцарев
- ПОЧИНАЄТЬСЯОлег Коцарев
- добре аж дивно...Олег Коцарев
- ОБ’ЄКТ ВОГНИКОлег Коцарев
- КОЛІР?Олег Коцарев
- ЖИТНІЙ КИТОлег Коцарев
- БРАТИ СМІТТЯОлег Коцарев
- ПОРТРЕТ КАФЕ ЗЗАДУОлег Коцарев
- ЗАЙДІТЬ ЗАЇЗДІТЬОлег Коцарев
- Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
- Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
- Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
- ЧуттяЮрій Гундарєв
- МузаЮрій Гундарєв
- МовчанняЮрій Гундарєв
- СтратаЮрій Гундарєв
- Архіваріус (новела)Віктор Палинський
- АРМІЙСЬКІ ВІРШІМикола Істин
- чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
- напевно це найважче...Анатолій Дністровий
- хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
чтобы согреться.
Все это длилось целую вечность…
Так прошла ночь. Миша потерял ощущение времени. Он не думал — его мозг отказывался работать в таких условиях, — он просто «переносил трудности и лишения армейской службы». Через неопределенную временную пропасть дверь со скрипом отворилась и в камеру, позвякивая штык-ножом, зашел караульный.
— Эй, зема, — позвал он, вглядываясь в темноту.
— Чего? — в Мише что-то не работало, и он не мог определить, издает какие-нибудь звуки или нет. Ему казалось, что он просто открывает рот. Но караульный его явно услышал.
— Ты в порядке?
Миша не смог кивнуть: в позвонке что-то заледенело. Он просипел:
— Да. По мелочи. А который час?
— Начало девятого.
Миша молчал. Шестерни медленно давали первые обороты.
— Тут вот из нашего пайка — перловка, подлива, хлеб. На, поклюй. — В руки Мише ткнулась теплая алюминиевая миска.
За караульным давно закрылась дверь, а Миша все стоял и держал миску в руках. Ему было не до еды: он думал. Как только в темноте прозвучала фраза «Тут вот из нашего пайка…» — стаял лед, сковывавший его мозги всю эту ночь. «Кажется, в мире еще есть люди», — подумал он. Потом он присел на краешек ступеньки и взялся за торчащую из каши ложку.
Но поесть Миша так и не успел. Внезапно за его спиной заскрипел засов, дверь распахнулась и на него упал луч фонарика.
— Ебивомать! — раздался голос ротного. — Я же запретил давать этому ублюдку жрать!
Он вышиб из рук Миши миску, и она со звоном канула в темноту.
— Вставай, — уже спокойнее сказал ротный. — Идем. — Он подал Мише свернутую в валик хэбэшку.
Миша неторопливо оделся. Ротному было явно холодно здесь — он переступал с ноги на ногу и ежился.
— Быстрее, скотина!
Миша застегнул последнюю пуговицу, поправил пилотку…
— Готов? — спросил ротный куда-то в сторону. — Пошли. Они вышли во двор и направились в сторону казарм.
— Ну что, полегчало? — спросил ротный.
Миша почувствовал, что находится на грани истерики. «Ах ты, пидар! Ты еще издеваешься?! Когда у тебя власть, а у меня ни хрена!..»
— Не полегчало, товарищ капитан, — ледяным тоном ответил он.
Ротный резко остановился.
— Тебе еще не надоело, Коханович? Ты ведь конченый, понимаешь? Еще немного, и тебя посадят как военного преступника. Ты внаглую забиваешь на службу, на тебе висят невыполнение приказов, неуставные взаимоотношения, самовольное оставление наряда, подрыв авторитета начальства. Лет на пять строгача ты уже раскрутился. Тебе мало? Еще хочешь?
— Хочу! Очень хочу! Только сажайте уж меня тогда вместе с Эргашевым, Ахмедовым, Шахназаровым и всеми остальными. Всех скопом. Разве они не дрочат солобонов? Разве не забивают на ваши приказы? Разве хоть один из них когда-нибудь делал то, что они пытаются заставить делать меня? Хрен! Да вы их и не припашете. Чем я хуже их? Я вам скажу. Тем, что я один. Тем, что я не прогибаюсь, не выслуживаюсь, не хочу дрочить духов. И не буду. Но и, несмотря на то, что я один, всей вашей черномазой банде меня не сломать. И чертом в роте я тоже не буду.
— Будешь. Иначе сядешь. Ты правильно сказал — ты один, и толку от тебя никакого. А мне нужны люди, которые умеют держать роту в руках, чтобы у командира этой роты было свободное время хотя бы пару раз в неделю с дочками в кино сходить. Ты мне, что ли, это обеспечишь, мальчик?
— Пусть вам маршал Соколов это обеспечивает. Вас в армию никто за уши не тянул. Сами шли.
— Да что ты знаешь обо всем этом, урод?.. — ротный вдруг замолчал, потом сказал: — И я от тебя подчинения добьюсь. Иначе сядешь.
— Лучше сяду, чем быть у вас чертом! — Миша вдруг зло усмехнулся. — Только вы меня заранее предупредите, когда сажать соберетесь, ладно?
— В бега подашься?
— Зачем в бега? Постреляю. Я уже давно наметил, кого.
— Да ты че пугаешь, урод?!
— Я не пугаю. Сами знаете. Просто вы не оставляете мне другого выхода.
— Какого выхода?
— Я хочу нормально отслужить и нормально дембельнуться. Меня дома мама с папой ждут. А вы с вашими чурками не даете мне этого сделать.
— Э, Коханович, следи за базаром! — опять обозлился ротный. — Что значит «ваши чурки»?!
— Конечно, ваши. Вы ж без них ногой не ступите. Они и порядок в роте организуют, и недовольство подавят, и вам задницу лижут, потому вы им слова не скажете, — Миша сплюнул и продолжил: — Вы ж со своими офицерами, наверное, уже забыли, как команды подаются. Все ВАШИ ЧУРКИ, — он специально сделал ударение на этих словах, — командуют.
— Заткнись!
— Чтобы любящий папочка сходил с дочками в кино. Как трогательно.
— Да ты че, урод! — ротный был в ярости. Он с силой рванул Мишу за рукав. — Я тебе сейчас хлебало разнесу…
— А когда вы с вашими офицерами бухаете, дочки там тоже присутствуют?..
Ротный врубил ему в челюсть. «Крепко бьет», — подумал Миша, поднимаясь.
— Во-во, — продолжал он, — а еще лучше — на губу. А вообще по кайфу — под трибунал, лет на пять строгача. Крыть-то нечем.
Последняя фраза повисла в воздухе. Ротный взял себя в руки.
— Ладно, хватит шиздеть. Пошли.
Они на минуту зашли в роту — ротному надо было взять
Останні події
- 11.07.2025|10:28Оголошено конкурс на літературну премію імені Богдана-Ігоря Антонича “Привітання життя”
- 10.07.2025|23:18«Не народжені для війни»: у Києві презентують нову книжку Артема Чапая
- 08.07.2025|18:17Нова Facebook-група "Люблю читати українське" запрошує поціновувачів вітчизняної літератури
- 01.07.2025|21:38Артур Дронь анонсував вихід нової книги "Гемінґвей нічого не знає": збірка свідчень про війну та життя
- 01.07.2025|18:02Сергію Жадану присуджено австрійську державну премію з європейської літератури
- 01.07.2025|08:53"Дикий Захід" Павла Казаріна тепер польською: Автор дякує за "довге життя" книги, що виявилась пророчою
- 01.07.2025|08:37«Родовід» перевидає «З країни рижу та опію» Софії Яблонської
- 01.07.2025|08:14Мартин Якуб презентував у Житомирі психологічний детектив "Гріх на душу"
- 01.07.2025|06:34ТОП-10 книг ВСЛ за червень 2025 року
- 01.07.2025|06:27Українська письменниця Євгенія Кузнєцова у лонглисті престижної премії Angelus