Завантажити

неординарність його.
Як відомо, практикуються не тільки гастролі театральних труп, а й окремих виконавців – в інших містах, у складі інших колективів. Випало й Андрієві співати одного разу з російськими колегами в Ленінграді, у самій «Маріїнці».
Співав Кікоть українською. І явно нервувався, майже не приховуючи свого невдоволення. Не партнерами – щось його самого гризло. На щастя, колеги його інтуїтивно зрозуміли і почали підігрувати. І так «взаємозавелися», що закінчили виставу на одному диханні, і склепіння театру мало не обвалилося від шквалу овацій.
І одна затята старенька театралка каже своїй подрузі:
— Що то значить італійська мова! Тільки в Італії і могла народитися опера…

Природа втрутилася…

На одній із репетицій Андрій Кікоть кілька разів підряд збивався в одному й тому ж місці. Нарешті диригент не витримав:
— Андрію! Та ж подивіться уважно в ноти! Ви вже третій раз підряд берете «ля» другої октави на півтону нижче! Чорна там крапка, чорна!..
— То справді… – здивувався Андрій. – А я думав, то муха наробила…

Не здогадались…

Федір Юрійович Маківчук був одним із тих редакторів, принаймні, як на Совєтський Союз, хто по праву міг претендувати на рядок у книзі рекордів Гіннеса: адже мало не півстоліття беззмінно керував журналом. Та ще й яким – сатиричним «Перцем»!
Безумовно, біографія його обросла легендами, анекдотами…
Ось, для прикладу, приймають якусь зарубіжну культурну делегацію. Вже поналивали бокали червоного вина. Маківчук у білосніжній вишиванці з бокалом у руці не може виголосити тосту. Бо праворуч від нього поет-партизан Олексій Палажченко ніяк не закінчить свою чергову полонянську одісею:
— … і от підводять мене до німецького офіцера. А, кричить той, Палажченко, партизан, кричить, поет; розстрілять його к лихій матері! Бачу, на цей раз і справді приходить кінець. Руки в мене попереду зв’язані, та я з пересердя як рвонув… – захоплений Палажченко на очах присутніх «розірвав» мотузку і звільненою лівою вцілив по бокалу Федора Юрійовича…
— Дротом треба було в’язати! – проскрипів Маківчук, із жалем дивлячись на загублену сорочку.

Кому ж ходить?

Якось у ЦК КПУ (а де ж таке могло відбутися, це нинішнє покоління незалежних людей цього не зрозуміє) у відділі культури відбувається така розмова.
— Федоре Юрійовичу, – ніяковіють хлопці перед патріархом вітчизняного гумору, але функції свої керуючі й спрямовуючі виконувати мусять. – Кажуть, у вас співробітники на роботі випивають…
— Буває, – легко погодився Маківчук.
— Та то нічого, аби не бачив ніхто… Діло творче… Але ніби й ви разом із ними, з підлеглими, себто…
— Справді, без керівного ока народ залишати не можна!
— Так… Але ніби-то ви молодих, підростаюче покоління, так би мовити, ще не оперене, не досвідчене, у магазин за горілкою посилаєте?
— Авжеж! Я – горбатий, заступник у мене – без ноги… То кому ж бігати?! – резонно зауважив Маківчук.

Що було, те й виніс

Гарне колись життя було! Недарма за минулим, як за молодістю шкодують прибічники комунізму. Про дешеву паперову ковбасу й горілку мовчу – то речі приземлені, побутові. Головне, що воно, те життя, було цілевказуючим. Із будь-якого приводу на всіх рівнях – обов’язкові наради, активи, збори. І ти знав, що робити в кампанії збору яєць, заготівлі молока й картоплі, не кажучи вже про розв’язання глобальних проблем, типу знищення світового імперіалізму. Ну, а для ідеологічних працівників подібні зібрання взагалі були невід’ємною частиною існування, бо ж треба було знати, у який бік щоденно гнути лінію партії, аби не ламалися стереотипи народного мислення.
Після однієї з таких нарад зустрічає Федора Юрійовича інструктор ЦК на кшалт тодішнього Кравчука Леоніда Макаровича.
— Ну, Федоре Юрійовичу, – посміхаючись на всі тридцять два, питає молодик, – що ви винесли з сьогоднішньої наради?
— Неважна була нарада, – чесно признався Маківчук. – От минулого разу давали апельсини – п’ять кіло взяв. А нині тільки дарма авоську пер. Були, правда, шпроти, та в мене жога від них…

Сплутав…

Сидимо, ще зелені прозаїки, в «Енеї», такому собі кафе у Спілці письменників, і розв’язуємо глобальні проблеми духовної культури людства. За сусіднім столом іменитіші побратими по перу відзначають повернення Романа Іваничука з якоїсь там сесії ООН – була колись мода включати до делегацій від України по письменнику – дивіться, мов, яка в нас свобода слова.
Усе йде своєю чергою, та я помічаю, що Іваничук постійно й пильно зиркає в мій бік. І з кожною чаркою його погляд стає все лютішим. Дивно, думаю, я ж із ним навіть особисто не знайомий… Чим же завинив?..
Вийшов у сіни покурити. І тут же туди ввірвався розчервонілий Іваничук.
— Ти хто такий? – без передмов присікався він до мене. – Ти можеш хоч тут дати мені спокій?!
— Романе Івановичу! – вражено пробелькотів я. – Нічого не розумію. Я – Положій, Віктор. Ось посвідчення.
— Гм, Положій, – заспокоївшись одразу, сказав Іваничук. – Читав. Нічого…
—

читати