Завантажити

людей покинули його не по своїй волі. Він, як пізнав своїх, одразу зрозумів, що все по-старому, і аж протверезів. Добре бачив обличчя солдатів. Окремо кожне обличчя розрізняв. Кожну деталь машини.
– Чого став, лізь у кузов, – гукнули на нього, не добачивши, що то – офіцер.
– Я поранений… – сказав Ганс, і йому стало холодно.
За званням Ганс був старший від офіцера, що сидів у кабіні. Офіцер звільнив йому місце. Двоє солдатів стрибнули з кузова і допомогли йому сісти. Один із них незграбно зачепив кашкет на Гансовій голові. Він зойкнув, а в солдата затрусилися руки. Водій витріщився на відрізану руку і не ворушився.
– У госпіталь… – сказав Ганс і прикрив кашкетом руку вбитого ним. Кров уже хлюпала в лівому чоботі. З’явилося відчуття, що він ріже мертв’яка і їсть…
– Перший випадок у практиці всіх війн, – сказав лікар.
Гансові вже зашили бік, зробили перев’язку і напоїли гарячим шоколадом. Тепер він напівлежав у зручному кріслі, а лікар готувався звільнити його голову від руки мертв’яка.
– Неприємна операція, скажу вам, – говорив лікар, – але ви вже більше пережили… Так… підстригти ніяк… Ото горе… Доведеться різати цю мертв’ячину… Ви заплющіть очі, коли вам неприємно. Це недовго.
Ганс заплющив очі. На голові лікар різав руку і стиха насвистував.
– Боляче? – запитав лікар.
Ганс мовчав, бо не розібрав питання.
– От і все. Полегшало?
Ганс нічого не чув і не відкривав очей. Він не знав, що руку мертв’яка вже викинули. Голова так само йому боліла.
– Дайте йому укол, – сказав лікар.
Ганса поклали на ліжко. Голова торкнулася подушки і потонула в ній. Рука вбитого ним потягла волосся. Заболіло, заболіло… Чому вони не звільнили його від мертвої руки?! Ось до його голови тягнеться ще кілька рук, довгих і худих. У темряві виступають черепи мерців, тьмяно блискаючи. Кінцівки вбитих хапають його за волосся, лізуть у голову. Ну, ні. Він не здасться. Він уже вирвався від одного. На тумбочці намацав парабелум. Мерці влізли вже в голову? Ну, то він їх виб’є звідти.
Ганс приставив парабелум до скроні, прицілився і плавно, щоб не зірвати прицілу, натис на гачок.

Любов

Їхав Адам у Галактику, де народився. І дорога здавалася йому навдивовижку короткою, хоча нетерпіння начебто змушувало б час тягнутися повільно. Коліщата сонячних системи крутилися, Адам мчав Чумацьким шляхом, який ще тоді, в угоду Богові, називали Молочним.
«Чого всі кажуть, що я витвір Божий? – думав Адам. – Я ж ось їду в Галактику свого народження, і всі фібри моєї душі кажуть, що я народився тут».
Він довго вже мчав Галактикою свого народження до крихітної планети на околиці її. Адамові думки колисали любов до рідної планети, а час збігав швидко. Навіть дивно було, чого він так швидко плине. Я пролетів таку відстань, часу зійшло мало, отож швидкість мала бути божевільною, і з мене мав би сипатись попіл.
Відстань здалася короткою, час минув, Адам ступив на планету свого розпускання.
Ніхто в ньому не пізнав того божевільного Адама з божих проклять, хоча, безперечно, про нього знали і макро- і мікросвіти.
Люди були тут усякі: і молоді, і старі; бачив Адам знайомих, але не хотів їх пізнавати. Йому забагалося перекусити у відкритій просто неба кав’ярні, а дядьки, замащені в космічний попіл, ніби навмисне замурзали Адамову білосніжну туніку, позичену в ангелів.
Адам виштовхався з черги, бо їсти перехотілося від видива замазур.
Побачив Адам дівчину, що дивилася на нього. Угадувалося щось знайоме.
– Я знаю, як вас звати, – сказав Адам.
– Як? – вона не збентежилася, але й не вела себе вільно.
– Вас Ілоною звати.
– Ні, – похитала головою дівчина й осьміхнулася очима.
– Тоді… Іволгою… – Адам зрадів, бо вгадав. – Я навіть знаю, де ви живете.
– Де ж?
– Навпроти планетарного управління, але на паралельній вулиці, будинок із рожевим дахом…
Потім звідкись узявся чистий-чистий сніг, але теплий. Не такий уже щоб і теплий, але приємно лоскотав голі коліна і лікті.
Потім вони лежали горілиць і дивилися в небо. Летіло фігове листя. Іволга ловила його, а тоді віддавала вітру.
«А Єва одразу взяла листок і прикрилася. Неприємно було дивитися, як вона то відкривається, то закривається. Тошно».
Приходили Адамові в голову слова його (праправнука) Елюара, що смисл життя (чи поезії) у тому, щоб повернути ділам (чи словам) їх первісне значення. Може, суть, бо значення міняється з часом.
Щасно було Адамові.
– Я буду тобі коханкою, як ти одружишся на мені, – шепотіла Іволга.
«У нас коханцями називають тих, хто любиться з чужими, і зневажають їх. І мене вони мусять зневажати, й Іволгу. А нам так гарно, і сніг білий…»
– Ми будемо щасливі.
«Сказала Єва це, і постаралася назбирати якнайбільше різнокольорового фігового листя».
Сказала Іволга, обняла, і вони покотилися вниз по м’якому снігу. Адам заплющив очі. Під бік потрапив камінь, заболіло, заболіло…
– Вставай, ледащо, будемо снідати.
Адам схлипнув і зовсім

читати