Завантажити

Любов у кайнозойську еру

1.
Бовваніє лобок.
Бовваніє ледь-ледь.
По м'ячу мов носок,
Як по серцю так - смерть.
Наче ніжний футбол,
Мов таємний більярд,
Наша, мила, любов -
Компас, лезо і ярд.

Світоч, яблуня, меч.
Місяць, явір, хрести.
Нам любов цю нести
Межи світів шести.
Межи дев'ять скульптур,
Межи сім атмосфер,
Межи троє, голодних, акул,
Між лагідних Венер.

Поміж світлих світів,
Межи ніжних світів,
Серед кріпких і довгих оков
І зачаєних лір,
Поміж чар, межи тиш,
Межи каменю шум,
Між канатів і днищ,
Через мур, через глум.

Розквітає вона
Як солодкий димок,
Прокидається знов
Межи темних крапок
На білилі небес,
На білизні життя,
В простирадлі буття -
Межи плес,

Що шепочуть нам звук,
Сивим сичем сторіч
Що зсипають пісок з Межиріч.
Розстилають настил
Просторів і безмеж
Сиплють синій етил
Спогадів, вкраплень в історію –
Сивих веж.

...Бовваніє. Пісок.
Лоном. Ера. Зника.
Стікс мовчить, наче Бог.
(Бог сумний, як ріка.)
Словом: ера стіка.
Тілом - біль,
М'яч - в носок.
І ріка.

2.
Ночі, як завше, квітучі принадливі чари.
Скінчився сум віковий, наче запах хмільної в Гавані сигари.
Очі розкрилися майже в розпуці - приємні, воднисті.
Губи ущухли: гарячі, хмільні, променисті.

Смок опускається - лащиться, висне-нещухне над містом.
Я ж тут блукаю безоднями тіл одиноким з бамбуку туристом.
Тихо у серці - неначе у хаті, в нім чисто,
Тільки коли покохаю тебе, коли стисну.

Тільки коли пригорну тебе, простір кайнози гойднеться.
Тільки коли поцілую, безодня ізнову займеться.
Тільки коли нахилюся, торкнуся твойого волосся,
Знов кайнозоя проснеться, історія буде колоться,

Мов їжачком доторкнувшись д’моєї щетини,
Пастиром рушивши вслід нам усім - щохвилини,
Вісником знявшись над муки новітні і долі.
Й знову навіки засне - ніжним клаптиком солі,

Що по коханню лишилася в кори земної тісних простирадлах,
Що залишилась блукати у міфах - в їх надрах,
Що залишилась лежати на плесі покритої сонцем Еллади
Й Колоссом вийшла крізь двері, д’волосся, крізь кадри.

3.
Тільки коли кайнозоя ізнову гойднеться, немовби дитя зашарівашись,
Тільки ізнову коли почуття обійме, обімлівши,
Тільки коли знов дихне, мов правічне, страждання,
Квіткою тільки тоді лиш розквітне світання.

І понесеться світами богів ошалілих,
Й вдарить кохання крізь вуха і вмілих коханців, й невмілих,
І полосне світлокоса ріка Світла.
Ти прошепочеш тоді несподівано «Здрастуй» мені, «я – розквітла».

І зашарієшся з первісним сильним і синім стражданням,
І просвітлієш: між смертю опинишся й тихим коханням,
І обімлієш раптово уся - тіло звисне.
В небі промовисто літери пише, мов азбуку Морзе, вісник.

Пише історію майже забуту про майже забуті тремтіння.
Пише про те, як зродились й померли вже потім - сліпучі створіння.
Пише про те, що було, й що навмисно
Понад тобою донині, довічно кохання зависло.

Пише про те, що кохання лишилось – позаду.
Пише і каже: воно – тілька склянка одна, лимонаду,
Більше не вип’єш, і менше – не хочеться пити.
Хочеться жити, одначе – чомуся доводиться вити.

Терези

Вердикт - "закохані в саме кохання, в вроду слів",
(Яка прекрасна, правда, фраза з книги) линем тижнями, годинами.
Прикидуючись то терпким світанням неповторних днів,
То стародавнім сомом в глибині (чи ковзким лином

В руках убивці світла -- дня). Ми - гордовитим круком -
Проходимо людських подій і сподівань намулами
І зоровим - з-під брів, із-під нахиленої голови повільним рухом
Повідомляємо, що «се таки нікчемно», стрепенувши скулами.

І серце стиснувши в кулак -
Скарбничка сподівань - пропливши мріями
Своїми ще раз, знаємо: життя - ГУЛАГ
Захований десь вглибині, між віями.

То Стародавнім Римом, сомом у Дніпра на дні,
На дні буття порожнім, в оксамит убраним рухом
Ми рухаємось - всесвіт все ще миролюбно спочиває на спині,
А ми, аби послухать трішки, припадаєм вухом.

І чуємо, і бачим: мерехтіння зір,
Метеликів вродливе в кухні тріпотіння,
Народження, за ним - падіння вір
Десь в глибині Землі... Усе це, молоком вливаючись в сумління,

Народжує цей, як і інші, неповторний знак -
І є його продовженням, сюжетом:
Й життя землі, й окремий впалий в землю злак,
І вірш, десь не дописаний поетом, --

Тут, на захмарнім тлі мерцання Терезів,
У ризі пролинає срібнотканній
Самотній (ляльці) шепіт Каті: «А Борис цукерку з'їв
Мою!» Неправда... Власне, він освідчився в коханні.

Ані Лорак

Ти прокинувся сам. На світанні.
Поміж віями подих останній
Учорашньої пісні – легкої, стрімкої,
Що лишилась, напевно, назавше з тобою

Разом з голосом - ніжним, таємним...
Із теплом її мовлячих губ невід’ємно
В твою душу втискається слухання щастя.
І його подарила співачка - не-Настя,

А принцеса із виразним еросу подихом, запахом лані,
Ймення в неї прекрасне, як грані
Цього світу. Співа про коханнє
Ця дівчина-кентавр. Слово - Ані.

Монолог, Нілі Z.

«Я невпевнено почуваюся - не знаю від чого.
Я на землю знов не смію глянути -

читати