Завантажити

везли стінобитні пристрої — пороки, тягнули важкі самостріли, що метали каміння та горщики з китатським вогнем, несли штурмові драбини.
— Батий хоче захопити Поділ,— сказав Дмитро.— Зараз нам буде гаряче!
— Треба допомогти подолянам, самі вони не втримаються,— вставив боярин Воротислав.
— Як саме?
— Послати туди з Гори кілька тисяч людей.
— А якщо це хитрість Батиєва? — спитав Домажир.— Ми оголимо Гору, а він — тут як тут! Нападе на Золоті або Лядські ворота! Що тоді?
Дмитро задумався. Він давно вже передбачав, що Батий може спочатку напасти на Поділ. Хана могло привабити те, що там нижчі вали, слабші на вигляд ворота, менша залога. На такий випадок Дмитро обмізкував дві можливості — оборону Подолу до останку, скільки сил стане, і виведення мешканців його на Гору, здачу Подолу без бою. Однак тепер, коли кияни почали боятися голоду і прагнули схрестити з ворогом зброю, друга можливість відпадала. Поділ потрібно було захищати. Але як? Лише силами подолян чи справді послати туди підмогу, як радить Воротислав? Ні, потрібно зробити так, щоб ворогові завдати втрат якнайбільших, а своїх людей зберегти.
— Добрине,— повернувся він до свого молодого помічника,— скачи вниз і передай подільським воєводам, щоб не гаючись вивели всіх, хто не може тримати меча в руках, сюди, на Гору. Дітей, жінок, старих! Усіх, хто не потрібен для оборони! Хай забирають з собою найне-обхідніше, що в кого є, харчі та одяг! Передусім — харчі!
— Що ти надумав, Дмитре? — спитав Домажир.
— Надумав я ось що, бояри,— Дмитро відповідав Домажиру, але звертався до всіх.— Не знаю, чи зуміємо ми утримати Поділ. Батий посунув проти нього великою силою. Гляньте, скільки їх пре! Тож, щоб не було у нас зайвих утрат, половину люду треба вивести у Верхнє місто. Заздалегідь! Що це дасть? А дасть те, що воїни будуть спокійні за свої сім'ї і на випадок здачі Подолу зуміють без штовханини відступити теж.
— А з допомогою їм як? — спитав Воротислав.
— Пошлемо два полки. З ними підуть мої сини — Микола та Степан. А щоб не було сум'яття, полкам спускатися на Поділ Глибочицькими ворітьми, а подолянам підніматися Боричевим узвозом через Подільські ворота та Кожум'яцьким узвозом через Кожум'яцькі ворота. На Горі — пильнувати за ворогом, щоб не захопив нас зненацька, і варити більше кулешу для прибулих! Ідітьі І хай вас береже Бог!
 
6
Відправивши на Гору останніх подолян з тих, хто не стояв на валу зі зброєю в руках, Добриня зупинився посеред опустілого торговища, перед храмом Богородиці Пирогощі, і задумався. А що далі? Повертатися на Гору до воєводи чи залишитися на Подолі?
Інших розпоряджень він не одержав. Отже, йти на Гору? Але там поки що спокійно, а тут ось-ось розпочнеться ворожий приступ. Як же в таку хвилину покинути Поділ і його захисників? Що скаже Дмитро, коли він постане перед ним? Чи не розцінить такий вчинок як боягузтво?
Глухі крики і далеке гупання пороків у Дорогожицьку браму перервали його роздуми. Там тривожно — отже, треба йти туди!
Воєводич Микола зрадів йому.
— Добриня? А тут у нас така крута каша заварюється! — Він перехилився через забороло і показав рукою вниз.— Поглянь!
Ворота здригалися і тріщали під могутніми ударами обкованих залізом дубових “баранів”, а понад річечкою Сетомлею вишикувалися готові до наступу Батиєві тумени. Попереду молоді баатури ставили полонеників з довгими драбинами в руках, щоб відразу, як тільки пролунає сигнал, погнати їх попереду і поставити ті драбини до валів міста.
Воєводич не перебільшував. Тут справді незабаром завариться криваве бойовисько. Чи ж готові подоляни?
Добриня оглянувся. Ворота зсередини були закладені міцною загатою — товстими колодами та міхами з землею. Це добре! Микола не гайнував даремно часу. Але людей на валу було обрідно. Чи ж зможуть вони відбитися від густих, як ліс, мунгальських полків?
— Мало воїв. Ще б тисячу або хоч півтисячі.
— А де ж їх узяти? — здвигнув плечима Микола.
— Зняти там, де приступу не передбачається. Над Почайною чи над Глибочицею...
— Чи ж тамтешні бояри дадуть?
— Якщо сам поїдеш, то дадуть. Вони ж не сліпі! Ми не втримаємось — і їм погибель. Микола задумався.
— А що? Це справді розумна думка! Залишайся тут за мене, а я поїду!
Тим часом пороки все били і били. Вал осипався, надбрамна вежа здригалася, тріщала, заборола обабіч неї двиготіли, ніби їх колихав землетрус. А після полудня з підворіття раптом пролунали переможні поклики:
— Гурракх! Гурракх!
Там, нарешті, впали ворота, і баатури, що проломили їх, гучними покликами сповіщали військо про свій успіх.
Монгольські тумени, що темною стіною стояли за Сетомлею, відповіли на це глухим, але грізним, як підземний клекіт вулкана, бойовим кличем:
— Кху, кху! Кху, кху!
І відразу ж рушили на приступ.
Попереду йшли полоненики з драбинами, їх підганяли

читати