Завантажити

мимо.
— Де ж йому бути? В корчмі!
Господар корчми і заїзду, невисокий опецькуватий товстун, стояв за шинквасом. Краяв на широкій не зовсім чистій дошці хліб. В корчмі, незважаючи на ранній час, уже сиділо кілька подорожніх.
Арсен привітався і, перехилившись через шинквас, промовив тихо, але твердо:
— Іменем короля, пане, дай конейі Найкращих і негайно! А своїх ми залишимо тут — нагодуєш і напоїш. Зрозумів? Корчмар витріщився на нього.
— Матка боска! Приїздить один — іменем короля, приїздить другий — теж іменем короля... І всі вимагають найкращих коней, і негайно! А де бідному корчмареві їх узяти? Чим їх нагодувати?
Арсен кинув золоту монету.
— Я поспішаюі Швидко! Корчмар затис гроші в кулаці.
— В одну мить, вацпане! — Прудко викотився з-за шинквасу і шанобливо вклонився. — Ходімте!
Виходячи з корчми. Арсен тицьнув у жменю корчмареві ще одну монету, взяв його під руку.
— Мене цікавить той пан, що приїхав нещодавно ось із цим кучером. — І показав кивком голови на Янека. — Він поляк? Корчмар здивовано глянув на незвичайного відвідувача.
— Ні, пане, він не поляк. Бо по-польськи говорить погано.
— Якої масті коней ти дав йому?
— Сірі в яблуках, пане.
— Сани відкриті чи з будкою?
— З будкою... За це мені було заплачено додатково.
— А як звати кучера, що повіз його?
— Антось, пане.
— Ум-гу, гаразд. Це все, що я хотів знати, — сказав Арсен, підходячи до конюшні, й суворо додав:— А ти, пане корчмарю, їж борщ з грибами та держи язик за зубами! Зрозумів!
— Як не розуміти! Це не первина для мене, — відповів корчмар, виводячи зі стайні двох коней.
Пересідлати їх було ділом кількох хвилин — і вже вершники в сідлах! Пригнулися, свиснули — і як вихор помчали по сліду, залишеному саньми француза.
Наздої на.'іи нони ного опівдні, і то тільки тому, що кучер, збочивши і дирогн, паскочіїи на приметений сином пеньок і зламав копила.
— Добрий вечір, пане Антось! — привітався Арсен до кучера. Той, давши коням у речтусі оброку, вправно орудував сокирою. — Обламався?
— Обламався, — невпевнено відповів кучер. — А звідки пан дізнався, як мене звати?
Арсен переконався, що цс справді Антось: ще раніше, як тільки вони під'їздили, підказали про це сірі в яблуках коні.
— Я все знаю, — усміхнувся козак і кивнув на халабуду. — А пан там?
— Там. Як сів, так і носа не показує... Зразу видно, що німець!
— Німець? Ну, ми з ним поговоримо, а ти мовчи та диш! Залишивши здивованого Антося розмірковувати над цими словами. Арсен зі Спихальським кинулись до саней, відкинули повстяну запону.
Гонець мирно спав, накрившись важким баранячим кожухом. Арсен звів курок пістоля, а Спихальськии без церемонії схопив і відкинув геть кожуха, а гінця штовхнув під бік.
— Гей, пане, годі спати! Приїхали!
Той блимнув сонними очима — і отетерів з переляку.
— Папери, пане! — наказав Арсен, витягаючи в гінця з-за пояса два пістолі.
Француз щось забелькотів і, зажмуривши очі, закрив обличчя руками. Він, мабуть, подумав, що його зараз уб'ють.
— Та не бійся! — сказав примирливо Арсен, якому неприємно було бачити смертельний переляк в очах гінця. — Нам потрібні лише твої папери. Розумієш — папери! Листи посланника де Бе-тюна. Де вони?
Француз нарешті зрозумів, чого від нього хочуть.
— Ах, перепрошую, — перейшов він на польську мову. — Папери?.. Вони ось тут. — І показав на невелику шкіряну валізу, що стояла в кутку халабуди.
Арсен подлубався в ній. Там справді були якісь записки. Одні — на латинській мові, інші — на французькій. Однак на листи це було не схоже.
— А тут що? — Спихальськии запустив руку французові за пазуху й витяг гаманець.
— О свята Марія! — вигукнув француз. — Там гроші! Хай пан загляне, їй-богу, не брешу!
Спихальськии заглянув у гаманець — там справді блищало щире золото. Він перекинув гаманець з правої руки в ліву, затиснув у п'ятірні і зашарив по кишенях француза і за пазухою ще з більшим завзяттям.
Француз почав опиратися. Тоді пан Мартин злегка притиснув його за горло, люто наїжачив вуса.
— Що, пане, лоскоту боїшся? Не бійся — не дівка ж1 Десь глибоко під шубою його пальці раптом намацали тугий сувій паперу.
— А це що? — Він тицьнув його французові під ніс. — Теж гроші?
Тому мов заціпило. Він заперечно хитав головою і безтямно кліпав очима.
Спихальський простягнув згорток Арсенові.
— Ану, глянь, брате, чи це не те, що ми шукаємо? І тут посланець раптом упав на коліна:
— Те, те, панове... Це листи посланника і пана Морштина... Але ж я ні в чому не винен! Не вбивайте мене! Благаю вас... Як бачите, я сам зізнався...
— Аякже — сам!.. — глузливо промовив пан Мартин. Тим часом Арсен розгорнув сувій. Одного погляду було досить, щоб зрозуміти, що це листи де Бетюна королеві Людовіку і

читати