Завантажити

- Не забуду, Микуло. У тебе, либонь, жона i дiти є...
Микула затримався з вiдповiддю.
- Колись був рiд наш, - повiльно сказав вiн. - Антiв рiд - великий i дужий. Зараз розсипався, як пiсок. Тiльки я сиджу при вогнi дiдiв i родину маю... А є в мене жона Вiста, син Добриня, вiн в твоїй дружинi служить...
- Добриня - син твiй? - не мiг сховати свого здивування князь. - Як же менi його не знати? Ще мати моя - княгиня Ольга - взяла його до двору й дуже любила, посилала на великi справи. А коли народився син мiй Володимир, зробила Добриню вуйком його. Був вiн добрим вуєм, випестив Володимира мiцним, здоровим. I оце недавно, коли посилав я Володимира в Новгород князювати, то й Добриню дав з собою. Бач, який ваш рiд, Микуло?
- О, наш Добриня добрий воїн, - гордовито сказав на це Микула. - Певне, пiшов у дiда Анта...
- А може, в тебе, батька?
- Що ти, княже! - тихо заперечив Микула. - Я ж не воїн, а смерд, не з мечем, а з ралом...
- Не говори, Микуло, - заперечив i князь. - I ти, i всi нашi люди так: коли можна - з ралом, а коли треба -то й з мечем. Твiй меч, Микуло, я бачив. Знаю... отак i роби - ратай, а коли прийде час - рубай...
- Так i робитиму, княже, - сказав Микула. - Повернусь додому, поратаю... Тепер вже ратаїти можна...
- То немарно ходили, - з хвилюванням промовив князь, - у далекий похiд на ромеїв?
- А чому ти запитуєш це в мене, смерда? - дуже просто запитав Микула.
- Я - тiльки князь ваш, - вiдповiв на це Святослав. - А ходили зi мною смерди... їм, а не менi судити, чи немарно ми ходили.
- Нi, - впевнено промовив Микула, - ходили ми немарно. Признаюсь тобi, княже, коли йшов я на брань - не знав, а чи йду за праве дiло...
- I що? - стурбувався князь, помiтивши, що Микула затявся.
- Але потiм побачив, що коли б не пiшов - загинув. I всi, всi ми отут, - вiн провiв навкруг рукою, - загинули б. Вiв ти, княже, нас на праве дiло. Не пiшли б ми - ромеї сюди б прийшли, не побили б ми їх - винищили б вони нас до загину. А я, княже, i сам ще хочу, та хочу й щоб дiти мої жили... Спасибi тобi!
I князевi Святославу стало так, нiби вiн бачив перед собою важку чорну хвилю, що виринула з глибини моря, насувала на нього i вже висiла над самою головою, а тепер стала прозора, впала поруч iз ним на землю й розтiкалась по нiй срiбно-голубими струмками.
- Спасибi й тобi! - сказав князь.
- А за що? - здивувався Микула.
- Так, - вiдповiв Святослав. - За те, що йшов зi мною. - I ще вiн сказав, бо говорили по правдi: - Спасибi тобi за весь рiд. Адже в тебе не один Добриня?
- Є в мене ще дочка... Малуша, - нiби прокинувся Микула. - Тiльки де вона зараз - не знаю. Узяв її Добриня до Києва, там, казали люди, потрапила Малуша до княжого двору... Коли їхали ми на брань i довелось менi бути в Києвi, ходив я на Гору, шукав дочку... Кажуть, нема там Малушi, працює десь далеко, в селi княжому...
I раптом Микула обiрвав мову. Вiн помiтив, що князь Святослав пiсля його слiв здригнувся, зiтхнув. То подумав, що, може, сказав щось зайве, непотрiбне. Микула навiть зiщулився, увiбрав голову в плечi, непорушне сидiв, чорний, на сiрому пiску.
Князя Святослава вразило не те, що батько Малушi - смерд, простий воїн. Нi, вiн i ранiше знав, що Малуша не княжого i не боярського роду, а проста жiнка, що, як багато iнших людей, ратають у полi чи ратоборствують з ворогами... Таким, тiльки таким повинен бути i батько Малушi.
Але знати, що батько Малушi iшов з ним поруч, боровся за його життя, не шкодував сам життя й сили, - взнати це князевi Святославу було нелегко. Так от якi Малуша, її батько, люди Руської землi!
Князю Святославу хотiлось би в пiзню нiчну годину сказати все це Минулi, але вiн зрозумiв, що цього робити не слiд. Якщо говорити з Микулою до кiнця треба розповiсти все, що трапилось з Малушею, i все, що трапилось за багато лiт iз ним - Святославом. I тому, що вiн скаже, не буде початку, бо не знає Святослав, чому так полюбив Малушу, не буде й кiнця, бо ще не знає вiн, як складеться, коли повернуться вони до Києва.
Єдине, що хотiлось зробити князю Святославу в цю хвилину - пiдтримати воїна Микулу, простими якимись словами подякувати за все, що вiн зробив, пообiцяти, що трудиться i ратоборствує вiн немарно, що за все одержить вiдплату.
- Ти не уболiвай, Микуло, - сказав князь Святослав, - Тепер у Руськiй землi довго не буде бранi, кров наших людей пролита небездоб, пiдуть вони зараз до своїх родiв i осель. Пiдеш i ти, Микуло, у Любеч, побачиш жону i сина, будеш у Києвi - знайдеш Малушу. А вже я сам допоможу тобi - пошукаю Малушу. Жива вона й здорова, де ж їй бути?!
Микула посунувся по пiску, схопив руку Святослава...
- Спасибi, княже, - дуже тихо, але вiд усього серця промовив вiн, - спасибi за слова твої, за дочку Малушу... Сам, може, я й не знайшов би її. Коли ж допоможеш - буде наша Малка.
- Буде, - твердо сказав князь. - Буде наша Малка... А тiльки заговорились ми з тобою,

читати