Завантажити

приємно. Я давно хотіла показать. А не сміла... Тепер бачу, що роблю те, що слід. Я рада...
Вона хвилювалась. Ступила кілька кроків у бік, вернулась, потерла руку об руку. Потім злегка торкнулась мого плеча.
— Вам тяжко?
Я мовчки хитнув головою, хоча мені було вже не тяжко.
— Ви маєте якесь горе? Вибачте мені, що я... питаю про се... Але ви мені подобаєтесь...
Мені приємно було слухать се, хоча я не поворухнувся. Вона помовчала.
— Вам ніколи не здавалось, що всяке горе — то є рід некраси?..
Я не рушивсь. Не хотілось, хай говорить, хай звучить за мною тужнотихий, надтріснутий голос.
— Мені так часто здається... Того негарні такі нещасливі... Негарні не тільки лицем... Взагалі негарні. Хіба ні? Я глибоко зітхнув. Ся женщина зазнала горя, зазнала дум його. Вона, мабуть, не раз, схилившись над ним, роздивлялась його, як роздивляються на рану.
— Що ви мовчите? Вам не хочеться балакать?
Мені зразу якось здалось все се страшенно чудним. Ся мара, чепурно з артистичним смаком убрана кімната, гравюри і фігура за покривалом. Я встав і озирьгув мою хозяйку з ніг до голови. Вона стояла, звісивши руки вздовж тіла і дивилась на свій твір. І в очах її була та сама печаль, що в очах її твору. Вона сама була тим твором.
— Ви давно працюєте?
Вона здригнулась і повернула до мене лице.
— Що ви сказали? Вибачте, я не...
— Я сказав — ви давно працюєте?
— В чому?
— В чому? В скульптурі, розуміється.
— Ні... Не більше року.
— А... а в проституції? Вона похилила голову.
— Я не можу знайти такої роботи, щоб зароблять нею вночі.
— Я вас про те не питаю. Я питаю, чи давно ви в сій професії.
Я говорив з нею, як суддя. І вона почувала, що я маю право так говорити. Через що?
— З того часу, як я стала працювать в скульптурі, я займаюсь сією професією.
— А вдень ви ліпите?
— Так.
Для чого я питав її про те усе? Бог його знає. На мене найшла втома. Я знову сів на стілець верхи, спер голову на спинку його і застиг. Там десь далеко в порожнім ательє спокійно спить Наталя. Хай спить. Завтра вона знайде оцінку своєї краси. Хай знаходить.
— Слухайте! — раптом підвів я голову.— А ви не пробували дати вираз сього єднання краси й огиди так, щоб в гарних внішніх формах виступали огидні внутрішні? Ні?
— Ні, я так не пробувала. Се важче...
— Важче? Хм! Се, справді, важче... Але се більше вражіння...
— Атож... більше...
— Се мусить викликати страшенний сум. Правда? Мусить схопити болючою мукою серце від такого єднання. Га? Правда? Дать таку красу, таке єднання дать, щоб видно було... Ах, ні! Я не те кажу... Мені бракує думок... Але я тепер розумію... Тепер я розумію.
І я знов схилив голову на спинку стільця. Я справді тепер розумів, чого навіть в найчистіші хвилини раювання з Наталиної краси моє серце стискувалось невідомим тужним сумом, чого хотілось оплакувать когось чи щось гарячими сльозами і чого в тих сльозах і ніжність була, і радість, і журба, і безнадійність.

читати