Завантажити

нема. Чорна шершава сажа там. Так само, як у горах, як на полі, як десь у безлюдній холодній пустелі.
Доктор Рудольф обережно несе каганець, стараючись не розхлюпати й не придушити дорогоцінної жовтенької квіточки, що так смердюче пахне з під пальто. Отак десятки тисяч літ тому брела людина від чужої печери до своєї, позичивши вогню.
Скреготить зубами замок дверей. Ніжно и солодко попахуе чужим духом із лабораторії.
Доктор Рудольф поспіхом ставить каганець на стіл і оглядає все навкруги Чисто-чисто все прибране, ніде ні забутої читаної книжки, ні квіточки, ні шпильки — нічого-нічого. Тільки цей ніжний теплий запах.
Кліпає гнотик каганця. Гойдається густа тьма в далеких кутках лабораторії, жовто й тьмяно виринають із неї блиски апаратів і знову поринають.
Ніякісінького, ні найменшого сліду її перебування тут!
Доктор Рудольф підходить до вікна, розчиняє, впускає до хати задумливий мокрий шелест дощику. Тиша. Неймовірна тиша Із сяйвом помер і вічний, невпинний, глухий гуркіт Берліна, що, як величезний водоспад, здавався теж явищем самої природи Зник. Чорна, густа, німа сажа.
Доктор Рудольф зачиняє вікно, сідає в фотель, подарований колись графом Елленбергом, і стомлено опирає голову на руку.
Каганець із усієї сили самовіддано бореться із тьмою, що хвилями суне на нього з усіх боків, одмахується, тріщить, кліпає, кличе на поміч, а доктор Рудольф непорушне, заціпеніло сидить і нічого не бачить.
***
Ранок вогкий, понурий, заплаканий. Туман брудним серпанком розвісився між деревами саду й сушиться під дощем.
Доктор Рудольф довго, сильно крутить держальце апарата, накривши голову пальтом, щоб не випустити теплоти енергії, і час од часу висуває шухляду ні, ще нема як слід червонявої фіалковості.
А після сніданку йде до будинку. Слід було б поголитися, підстригтися (аж ніяково показуватися матері таким брудно-зарослим, з якимсь пір'ям на щоках), але бритву забув у Кравт-вурста, а голярів же тепер немає.
До веранди доктор Рудольф підходить із бокової алейки — хто знає, хто там тепер на веранді, може, хтось білизну пере та, побачивши його, злякається й знову втече.
З саду біжить двоє якихось молодих людей з оберемками трави в руках. Дівчина й парубок. Дівчина раптом тикає всім оберемком у лице парубкові, регочеться, відбігає вбік і показує язика. Парубок незручно, помалу витирає лице то об одне плече своє, то об друге, посміхається і вмить стрибає до дівчини. Вона дико скрикує, притуляє траву до грудей і вихором летить до ганку, маючи в мокрому повітрі довгими, розпатланими пасмами волосся. З гуркотом, тупотом і реготом парочка вибігає нагору сходами й зникає.
Це, очевидно, ті, що живуть тепер у Трудиних покоях, друкарі.
На веранді нікого не видно, навіть ванночки й білизни викрученої вже немає.
Доктор Рудольф обережно відчиняє двері, входить і прислухається. Ні, і в кухні нікого не чути. Вони варять по черзі. Чия ж черга сьогодні?
Він стоїть якийсь час непорушне, потім так само тихенько виходить у сад. З саду від свіжонасипаних горбів ями поважно посувається чудернацька постать: на ній пишний генеральський, старовинної форми мундир (очевидно, взятий із скринь Елленбергів), спортсменські вузенькі штани, жовті краги й на грудях наймодерніше жабо. Постать на ходу одверто застібається, безжурно посвистуючи й оглядаючи небо з усіх боків. Голова в неї кругла, лиса, з пучками попелясто-жовтого волосся над вухами, з двома виразними круглими ніздрями кирпатого носа й товстими губами. Мундир «генералові» трохи завеликий, але він козакувато випирає груди, грає плечима й твердим, певним, трохи недбалим військовим кроком іде алеєю, посвистуючи й докінчуючи свій туалет.
Доктор Рудольф виходить на вулицю із своєї хвіртки. Колись чистенька, затишна вуличка тепер брудна, засмічена папером, листям, гноєм,черепками.
І знову кидається у вічі: весь Берлін такий самий — мокрий, брудний, засмічений, погризений і подертий. І моторошно тихий. Ні рявкання автомобілів, ні гуркоту бендюгів, ні ляскоту й дзвону трамваїв, ні шипіння повітряниці, ніяких екіпажів, ніякого руху. На тротуарах то там, то тут випущені кишки бога Бахуса: побиті пляшки від вина, розтрощені бочки, бляшанки з консервів, виїдені й вилизані псами. Біля банок цілі купи подертих паперів і грошових банкнотів. Тисячні, десятитисячні білети валяються, потоптані ногами, — шматки непотрібного паперу. Всі магазини порозчинювані навстіж, з побитими вікнами й дверима, з голими полицями й купами подертого шаперу, трісок, соломи.
На вулицях часом тягнуться позривані телефонні дроти, стоять покинуті авто, з яких поздирано шкіряну оббивку — мокрі, пообгризувані кістяки — іноді валяється труп коня, напівз'їдений собаками й котаміи. Коли-не-коли попадаються люди на двоколесах старовинного типу, що крутяться ногами. Вони за-доволено поглядають на нещасних пішоходів, готові до бою за свій привілей з усяким, хто б хотів одяяти його в них.
Церкви розчинені, але порожні, з них часом

читати