Завантажити

дахом”. Звичайно, вибрали ми на трьох один куток „подалі від людей”, чим, видно, трішки насторожили невпевненого в собі панагосподаря, бо, беручи завдаток, він пошепки запитав: „Паночку, справляєтеся одразу з двома?” На те в’їдливо кинув йому: „Справжній опришок не той, що носить ґачі, а той, що в них має”. – „Ваша правда, паночку”, – похопився, протер ураз закисле око. В їдальні вже метушиться вертка господиня. Пані Дарка хутко накрила на стіл легкий сніданок. Зголоднілі любки вмах змололи смажену на солонині очканю та звільна насолоджуються гарячою кавою з молоком, перекинуться словомдругим із заклопотаною ґаздинею. Господаря тим часом, чую, покликав у ванькирчик підліток­син, схвильовано каже: „Телефонували з митниці… Треба негайно їхати… Сьогодні зранку заступає „наша” зміна…” – „Гаразд… Готуй тару й бусика… Виїжджаємо негайно, – потім хазяїн дуже ввічливо запросив мене вийти з ним за поріг, каже: – Вкмітив я, паночку, що ви вже встигли кинули оком і на мою половинку, слабку, на жаль, на передок… Чоловік ви, видно, ставний, можете справитися й з трьома… То, прошу, я не проти, най би ви й її… хм… разом з вашими любками… Даруйте, бо зараз маю їхати… Та… – пошкрібся за вухом. –
Кажіть… – я підвищив голос. – Нині, любий паночку, кожна річ має ціну. – Скільки?.. – здогадався, куди він хилить. – Доларів триста… –
Нате… – вийняв кілька фальшивих купюр, тицьнув у розпростерту жменю. – Дякую файно, паночку. Ви справжній українець. Добре розумієте такого, як сам”. А я ледь не прохопився словом: „Щоб ти здохло, нещастя”, – та мовчки повернувся допивати прохололу каву з молоком. Пані Дарка як гарикне на чоловіка з сином: „Ви ще тут!”, – а до нас мило: „Не звертайте уваги”, – жартома турила в плечі одного, другого і сама вийшла, напевно, збирати пачкарів у дорогу.
Ситі й наморені Калі та Шела насилу підвелися з­за столу, охоче подалися до сну, залишили мене самого в їдальні. Лишень віддалився з подвір’я гуркіт двигуна, як увійшла Дарка в самій вишиванці… та набакир SS feldm?tze ледве прикриває скуйовджену зачіску: „Не впізнаєш?” – зухвало кинула.
Напружую пам’ять: „Ні…”
– Пригадай, колись, як зараз на світанку, ти не встиг ощасливити мене в дорозі. Поблизу Коломиї поламався рейсовий автобус, у якому кількома годинами раніше ми познайомилися. Доки його ремонтували, ми віддалилися в лісосмугу милувалися досвітнім небокраєм, ти – ні сіло ні впало – кинув мене під себе, та раптом, як грім серед ясного неба, луснув з узбіччя хриплий голос водія, що можна вже їхати, вмах зірвав нас на ноги. Я прецінь ладна була віддатися тобі. Після, на жаль, не бачились, ти поїхав далі, до свого Вартового, а я, незаймана дівчина з Рахова, ще довго, не один рік згадувала тебе в Чернівцях, того хижуватого вовчука з лісосмуги…
– Стривай… – чіпко вп’явся очима в есесівську пілотку. – Таки була в мене… але мазепинка… Здається, сіруватого кольору… Батькова… Єдине, що він виніс з­під Хуста в березні тридцять дев’ятого року. Я розшукав її на дідовому горищі, беріг, та… пригадую, в дорозі до Вартового хтось поцупив у мене валізку в автобусі, разом з нею… Тільки не її, – кивнув на SS feldm?tze. – А щодо лісосмуги, то там був не я, хтось інший. Повір… Я допоки не відслужив у війську, страшенно боявся вас, – хмикнув, – жінок… Можливо, то був інший хлопець, а може, ти просто вигадала його, щоб розізлити мене, позаяк…
– Позаяк – що?..
– …Придбав тебе на кілька годин у Яреми.
– Стерво!.. – смачно вилаяла свого чоловіка. – На… Бери, – зозла розпанахала на собі сорочку.
– Ні… Красно дякую… Ситий я по саме горло… – підвівся, поклав на стіл велику банкноту. – Коли прокинуться мої нічні супутниці, нагодуй їх і побажай щасливої дороги, – хутко вбрався, підійшов до приголомшеної Дарки, і рвучко зірвав з голови есесівську пілотку. – Шкода, Парасю… Не пасує вона тобі, – заховав у нагрудну кишеню пальта. – Та аж так не побивайся… Спробую його розшукати… І неодмінно передам… – тільки я взявся за холодну клямку, війнуло, чую, холодком, – спросоння бачу річку… Сімаргл один пливе на кутих дверях!

читати