Завантажити

йому не дістався шоколад, і ми з матір'ю-дівчинкою вели його з лісу, вже в полі побачили кров на снігу від забитої дичини, й так само торочка кривава слалася за вами, наче калиновий сік...
Знову на хатньому причілку сидиш у зеленому липовому парашуті, що шелестить листям, і кличеш до себе Княжу гору так, начеб кликав рідну матір, аби не барилась у колгоспному полі, а верталася б хутчій до домашнього вогнища. Кличеш довгохвостих сорок і диких кізок, а ще ж і зайців, бо зайці також водяться, а ще їжаків, гадюк, куниць, золотаво-пухнастих білок. Дід Гордій сидить під хатою в білій полотняній сорочці, струже ложку з деревини, й кучеряві стружки обліпили діда, як бджоли вощину. А що ти кличеш Княжу гору вголос, то дід підказує:
— Не забудь позвати борсука...
Виспівуючи в липі, слухняно кличеш борсука, хай навідається в гості.
— Не забудь лисицю...
Чом би й не покликати лисицю, і ти з липи співаєш до невидної звідси лисиці, щоб не барилася, а спускалась у село.
— І вухату сову поклич, і горличок поклич... За розумною дідовою порадою кличеш і вухату сову, й горличок, кличеш те, що літає, бігає та лазить, що гарчить і щебече, бо твоя душа готова вмістити в собі все, що вміщає в собі душа Княжої гори, у вас-бо споріднені душі.
— Ти, хлопче, такий, що й вовка покличеш. Кажуть, ціла тічка вовча на горі об'явилась. Ну, тічка чи не тічка, а таки недавно колгоспну ягничку зарізали, що лиш кісточки й познаходили. Вовка кликати не треба — він сам прийде.
Ось на твій клич із Княжої гори, мінячись у сонячному промінні, переблискуючи барвистим оперенням, летять птахи.
— Діду, горлиці летять!
Дід Гордій сидить під хатою в сивій хмарі розмаяного волосся.
— Діду, вже й лелека летить!
Лице в діда Гордія начебто багатшає ще на одну борозну, а стільки ж їх у нього, що не лице, а рілля.
— Діду, а качки дикі!
Очі в діда Гордія завішано мережаними повіками, за якими він сховався разом із усім своїм великим і загадковим життям.
Горлиці перелетіли в попелястому шумовинні повітря, лелеки відпливли на крилах-веслах, качки прохурчали, сойка майнула рябими крильми, зозуля пронеслась. А ластівок скільки! Ось тільки звірів ніяких із лісу не видно, але ж звірі — не птахи, що сп'ялись на крила й пурхнули на клич. А борсукові збиратися забарно. Лисиця хутчій прибігла б, але ж дорога неблизька, та й собак у селі страшно.
— Діду, візьміть мене з собою на Княжу гору, я ще ніколи там не був!
— Отуди? — дід Гордій показує рукою. — До неба?
— Еге, візьміть мене аж до неба.
— Е-е, синашу, до Княжої гори треба дорости. Дорости отут, на землі. Ти спершу дорости, а я потім візьму.
— Коли ж я доросту, коли? — кричиш у розпачі до всього світу.
— Скоро доростеш, — каже дід Гордій так, наче то білий світ озивається його вустами. — Поглянь на мене: ось я не встиг оглянутись, як уже виріс. Так і ти не зоглядишся.
Лишенько, невже знову навідалась дика кізка, почувши його клич, ген майнули ноги в дубняку, гілля від бігу її схлюпнулось хвилею?
Привиділося, сонячні зайчики пустують...
 
Позбирались жінки до безумної Дарки Сторони, мастять їй хату зсередини і з вулиці, пахне кінськими кізяками, з якими розмішано глину для мастіння, пахне розмішаною глиною, пахне просяними щітками, які безкрилими птахами пурхають у жіночих руках, зостав-ляючи на стінах мокрі сліди, що хутко протряхають цього сонячного дня, сама хазяйка безумна Дарка Сторона готує для мастильниць обід, готує надворі, тут у неї літня кухня, вогонь через відчинені дверцята плити щось розказує аж десятком золотих язиків, а ти не відходиш від жінок, бо дуже боїшся чорних гиндиків, що ватагою поставали неподалік і знай чатують, по-булькуючи булькітливими голосами, знай стережуть, аби напасти на полум'я твоєї червоної сорочки, бо, звісно, завжди кидаються на червоне, а жінки-мастильниці гомонять, перекидаються крем'яхами слів, і крем'яхи-слова їхні аж наче порскими іскрами іскряться,
жінки-мастильниці, поміж яких і баба Килина, без якої не обходиться ні весілля, ні родини, ні звіздини, гомонять про дуплавого дуба, що росте на подвір'ї, дуплавий дуб зодягнений у зелену сорочку, з якої стримить костомаччям засохле гілля, сорочка тріпоче на вітрі, голуби співають-стогнуть у листі,
жінки-мастильниці говорять про Дарку, тільки в їхній балачці Дарка зовсім не стара, як оце нині коло плити на кухні літній своїй, а молода, й коси в неї висять до пояса, гадюками звиваються, й очі в неї такі сині й густі, що синіших і густіших не буває,
а староста Засядьвовк походжає перед нею в нових чоботях хромових, які грають на його ногах, наче то дві гармошки грають, староста Засядьвовк похльостує нагайкою по чоботях, по гармошках своїх, по музиці хромовій, смальцем намазаній, в одній руці тримає нагайку, а другою хоче обійняти Дарку,
тільки Дарка йому не дається, випорскує, й коси гадюками

читати