Завантажити

цілує його слиняві губи. Наша кров закипає від люті в міру того, як її долоні все глибше занурюються під його дорогу сорочку.
Мить – і ми уже на порозі кав’ярні. М’язисті руки, що належали мені ще п’ять хвилин тому, хапають суперника за комір і рвучко жбурляють на підлогу. Він швидко підводиться, і я відчуваю потужний удар у відповідь, а потім ще один і ще. Не втримуюся на ногах, падаю і знову підіймаюся. Моя здичавіла половина рветься в бій, і я її не спиняю. Не хочу, адже, як не дивно, подобаюся собі таким: упевненим, хоробрим і без докорів сумління.
Раптом чую свист автомобільних гальм і брязкіт розбитого скла. Бачу, як кількатонна вантажівка з п’яним водієм за кермом врізається у вітрину кав’ярні й зупиняється, вчавивши кабіну в протилежну стіну. Істеричний жіночий вереск. Надокучливе дзижчання у вухах. Відчуваю нестерпний біль у ногах і не можу поворухнутися. Знаю: я повертаюся до свого тіла, як і завжди. Незрозуміло тільки, чому для цього я неодмінно маю помирати? Невже така кара за мою цікавість?
Поволі розтуляю повіки. Очі сліпить полуденне сонце, а в ребра тиснуть дерев’яні дощечки паркової лави. Жадібно хапаю ротом повітря. Все ще живий!
Крізь тишу прорізається тихенький сміх немовляти. Значить, усе гаразд. Таки знову примарилося. З полегшенням зітхаю та кидаю погляд на годинник.
О жах! Проспав майже півгодини! Можливо, вона все ще чекає на мене…
За двадцять кроків до кав’ярні зупиняюся. Віолетта сідає в сріблястий «Porsche» іншого чоловіка та зникає за рогом…

25.12.2011

читати