Завантажити

блиснув. Іван вихопив і собі ніж — пустилися один на одного, мов ті тигриси молоді. Страшно було дивитись, як вони боролися, довго не пізнати було, чий верх. Аж тут пістоля — грим! Кров бризнула у три косиці, Василь повалився до землі, а Олена, мов нежива, на його. Як оба товариші боролися, то вона вихопила своєму чоловікові з-за ремня пістоля та хотіла йому в груди, але чи їй дуже рука тряслася, чи що — не трафила свого чоловіка, але Василя, — а Іван усе те видів.
Упав Василь та й лежить. Іван схилився, здоймив його на руки та й заплакав.
— Братику, братику мій, як рідний! — ми оба нещасливі!
А Василь ані ворухнеться. Добре утрапила.
Пообтирався далі Іван, узяв товариша на руки, заніс у чагір та й накрив зеленим віттям ялиновим.
— Вопівночі, — каже, я прийду та тебе поховаю... Ходім, жінко!
Під полуднє стали у старої Гинцарихи, тихо, гейби нічого не було; лиш сорочка на Іванові закривавлена трохи, більш нічого.
* * *
Гостей повнісінька хата, — а хата в Гинцарихи була нова, просторна; музики грають, а наші молодята сидять собі за столом, сказано — у тещі. Олена біла-біла, мов та стіна, а Іван такий веселий, що зроду його ніхто, може, такого й не бачив. Стара теща лиш повертається у хаті та в долошки плеще, така рада.
— Зятеньку, дитино моя люба, голубе мій сизий! А оце чого тобі сорочечка покривавлена? — .А сама хоче мов-то обтирати приязними своїми рученьками.
— Лишіть, нене, — каже Іван, — не обтирайте! Се кров з ясного молоденького сокола.
— Убив сокола, та пір'я нам не приніс, щоби ми собі кресаки пообтикали, — стали другі парубки казати, що там у храму були.
— Питайте жінки! — промовив Іван грімко, а сам аж підскочив. — Питайте її, чому вам пір'я не намикала: не я убив сокола, а вона.
Олена встала та хоче виходити з-за стола.
— Сиди, ані руш! — крикнув Іван.
Стара в плач.
— А оце, — каже, — я тобі мою донечку на тото дала, щоби ти так з нею обходився? Ох, головко моя нещаслива! Ох, дитино моя безталанна!
Іван обернувся до парубків:
— Позвольте, браття, най вам одну казку скажу.
— Просимо, просимо! — обізвалися усіма.
Іван став розказувати за якихось двох парубків товаришів, як вони одну дівку оба полюбили, як вони з-за неї стрілялися, як один пішов у опришки, — геть-геть розповів усю свою долю, нібито він якої казки каже, а нарешті обернувся до своєї тещі:
— А що ви, нене, казали б з такою жінкою учинити?
(Що ніби на свого чоловіка стріляє.)
— Я би такій жінці казала відразу голову врубати, як тій гадині, без суду, без права.
Топорець лиш блиснув, а Оленина голова покотилася по столові. Іван штрик через стіл. Пропав.
* * *ї
Ніч ясна була та тиха, місяць сіяв серед неба, зорі плакали, а Йван копав у чагорі гріб; стояв над ним та й думав. Далі нарубав самим тим топірцем, що своїй жінці голову стяв, зеленого віття смерекового, вистелив яму, розкрив Василя, зложив легесенько до гробу, поплакав над ним, а відтак поклав те пістоля, що його застрілило, а друге, що з його раз в лісі на міру стріляв, товаришеві на груди та й промовив:
— Маєш, — каже, — братчику, пам'ятку навіки! Я не забарюся!
Накрив його знов зеленим віттям, засипав яму та й пішов.
Третьої днини витягли його рибарі аж коло Тюдева з Черемшу та й дали старій знати, щоби йшла ховати свого єдинчука.
Не прийшла стара мати: як учула — таки впала на порозі, без душі. Лиш сестричка Одокійка побивалася над братчиком, а старий дєдик давав порядок дома.
Господи, що плакали парубки, як Івана до гробу спускали!.. Але я сього не запам'ятав, бо то ще тоді діялося, як Буковина волоська була. От що чув від других, те й вам розповів.

читати