Завантажити

гори.
- Ну добре, - Мохамад-бек зусиллям волі намагався загасити полум’я гніву, що спалахнуло в ньому, бо схованим далеко таємним чуттям розумів, що Іван каже правду. – А от якби поряд з тобою стояв я – генерал армії Мохамад-бек, власник двадцяти дружин і батько тридцяти семи дітей, і це мене мали б застрелити – ти б пожалів мене? І запропонував би своє життя взамін за моє?
- Мені жаль тебе, - відповів отець Іван. – Бо Христос вчить нас любити ворогів наших, благословляти тих, хто нас проклинає, творити добро тим, хто ненавидить нас і молитися за тих, хто нас переслідує. Я молився і буду молитися за тебе, чужинцю. А як хочеш перевірити мене – встань поряд зі мною в той смертний ряд, де кожному третьому стріляють в потилицю. І тоді побачиш…
- Ось бачиш, - криво всміхнувся Мохамад-бек, - добро в тебе вибіркове. Для християн одне, для мусульман інше.
- Ти не правий, чужинцю, - заперечив отець Іван. – Бо сказано: для Христа немає ні елліна, ні римлянина, ні юдея. Як немає ні матері, ні брата, ні сестри…Є тільки Він, Його воля, Його світло. А тебе я дуже жалію. Бо темряву бачу в твоїй душі.
Мохамад-бека втомила ця розмова. Він відчув раптом збайдужіння до всього, що здавалося йому таким важливим – оперативних зведень штабу армії, повідомлень МУРу, навіть до розмови з Кара-ханом, який позбавив генерала будь-яких честолюбних надій сісти на трон у Чингіз-Сараї, - все втратило сенс і відійшло дуже далеко, наче міраж у пустелі.
Відчув гіркоту в роті й ледве ворухнув рукою:
- Заберіть його.
- Що з ним робити? – спитав помічник, молодий полковник, якому дивно було, що головнокомандуючий східноєвропейським фронтом витрачає свій час на якогось брудного дервіша, безсилого ворога, якому не зупинити переможну ходу Чорної Орди.
- Віддайте Сансизбаю. Нехай робить з ним, що хоче, - наказав генерал.
Полоненого вивели з кабінету. Мохамад-бек запам’ятав його прощальний погляд, сповнений співчуття до чорнобородого, смаглявого, гордого, але зі спаленою душею араба, наче це генерала вели на страту, а не отця Івана.
Генерал ступив до сусідньої кімнати відпочинку, де стояла кругла мармурова раковина для омовіння. Умив прохолодною джерельною миргородською водою обличчя, ополоснув руки і витерся вишиваним полтавським рушником, наче хотів стерти видіння отця Івана, що стояло перед очима.
Повернувся до кабінету. Алтанцецен притулила обличчя до холодного вікна, дивлячись на непривітне, вороже місто, що лежало перед нею.
Золотулька повернула лице до Мохамад-бека. В очах її стояли сльози. Вона схлипнула:
- Не вбивайте його. Прошу вас.
- Ти вільна, - сухо відповів генерал. Я дуже зайнятий. Йди.

читати