Завантажити

жорстких суперечок з малокультурним плебсом, хлопством, лобурнею. І заради правди треба додати, що навіть найперший і самий найнаціональніший державний телеканал України знедавна просто позакривав програми, на яких донедавна ще намагалися занепокоєні митці зачіпати подібні теми, бо вони тепер не вписуються до нового формату смаків (завдань? мети?) того нового керівництва, яке призначила “помаранчева” влада, до якого нема претензій в “біло-голубої” коаліції. Як це досі не дотяглися владні руки до третього державного радіоканалу, де ще ведуться розмови про культуру, нехай і не всі вони високоякісні, але ж вони ще намагаються щось робити щиро і всупереч загальним тенденціям, підтримуючи не лише своє самобутнє, а культуру загалом? Мабуть, через те, що його мало хто має можливість слухати, бо не лише в сільській місцевості зникає дротова радіомережа, бо давно в продажу не стало маленьких “кухонних” приймачів на три програми. Я за тиждень обійшов більше десятка радіоремонтних ательє, але в жодному не схотіли за будь-які гроші не те, що взяти до ремонту, але й просто подивитися на такий раритет з моєї кухні. За будь-які!...
Іноді дивуєшся, коли після розважної розмови телеведучого на теми вселюдської любови до високого мистецтва із зіркою масової культури, та сама зірка (з вищою музичною освітою) вже в іншому – сценічному образі нелюдським голосом повторює два-три вигукових звукосполучення “ух-ух і ой-ой” під громохкий супровід досягнень електронних музичних інструментів. До речі, автори подібних текстів (“ух-ух і ой-ой”) не лише отримують за них гонорари, але цілком щиро вважають себе видатними поетами, а дехто з них навіть хизується академічним званням, про що сповіщають великими літерами афіші, закликаючи глядачів до найбільших концертних залів. Щоправда, майже нікому не відомі “академії”, котрі так щедро прилучають до “академічних висот” представників маскульту. На той самий час відомі у світі митці клясичної музики не можуть наповнити й маленької залі поціновувачами цього жанру, навіть і на доброчинних безкоштовних концертах. Я буваю на подібних зустрічах в Будинку актора чи в Будинку вчених. Досі пам’ятаю, як одного разу відчув пекучий сором за тих, хто не вважав для себе за потребу зустрітися зі справжнім народним артистом – автором опер і балетів, симфоній і камерних творів, навіть на ювілеї цього славетного українського композитора, хоча за вхід на цей захід не треба було сплачувати зовсім...
Я ніколи не заперечував людського потягу до присолених і приперчених жартів, комедіантства і гротеску, навіть до яскравого стьобу, а за студентських років і сам постійно брав участь у різних “капусняках”, не цурався того ніколи згодом і не цураюся досі. Але ж не можна на цьому веселому вінеґреті тримати всю структуру масової псевдокультури, вірніше – повсякденно заступати нею справжню культуру, витискувати справжню зі сцен, екранів, радіохвиль і книжкових полиць! Я вже не веду мови про нищення не без владної допомоги (йдеться про Україну, бо не у всіх державах відбувається подібне) мережі книготоргівлі взагалі, чи зокрема про ті популярні книгарні, котрі зуміли пристосуватися до ринкових умов і до недавнього часу частково задовольняли людський попит на добротну українську книжку в центрі Києва, проте були переобладнанні на продаж всілякого ширпотребу. Дивує і обурює, бо на Хрещатику і поруч нього для того асортименту з ганчір’я та косметики збудовано за останній час торгових площ в десятки тисяч разів більше, ніж було злиденних квадратних метрів у закритих нині книгарнях лише в центрі Києва, на Хрещатику: “Мистецтво”, “Кобзар”, “Поезія”, “Зміна” тощо. Можливо, не доживе до виходу цієї статті леґендарна книгарня письменників “Сяйво”, залишаться (може бути) на згадку про неї лише меморіяльні дошки видатним письменникам на стінах того будинку, де книгарня вдовольняла попит на українську книжку не лише киян, але нині неї задивилися друзі й родаки одного відомого новонаверненого псевдохристиянина. Я свідомо не називаю прізвища і посади цього “мораліста”, бо про це говорилося у зверненні до високої влади і громадськості працівників книгарні, але мені невідомо, чи є в них документи, які можуть підтвердити в наших судах причетність того високопосадовця до знищення “Сяйва” і просто вирішити судовий спір на користь української культури...
На превеликий жаль стрімко скорочується аудиторія не тільки слухачів клясичної музики, цінителів високої поезії, але і народного мистецтва, яке формувалося довгими століттями, згуртовуючи водночас людські групи в народ, етнос, націю. Оперні театри у всьому світі вимагають величезних дотацій, хоча й з ними ціни на квитки по кишені лише обраним, яких все меншає і меншає і зовсім не через гроші. Подекуди знаходяться меценати і в Україні для видання поетичних книжок, для підтримки фольклорних колективів, але це скорше є винятками на загальному тлі суцільної деґрадації. До того ж, значна частина спонсорських коштів теж підтримує самодіяльні малохудожні вправи аматорів, яким

читати