Завантажити

ризикованими будуть прояви такої порядністи з нашого боку, бо ж доведеться їм пояснювати, чому не віддали зразу. І чому одразу не сповістила про зраду Ореста, чому брехала так довго, бо мовчання з такого приводу є найтяжчою брехнею? Саме за брехню. Як за найбільшу зраду, Організація карає найтяжче. Дехто з членів Проводу і зрадіють напевно, що давня леґенда мала реальні підстави, але обману не зможе вибачити ніхто з них. І твого імені, дядьку, зачіпати брехнею теж запізно, бо нині про тебе треба говорити або лишень добре, або ж геть нічого. Не згадати твою участь у приховуванні скарбу не можна, якщо комусь повертати коштовності, то нехай так і буде, що уявлятиму тебе у своїх згадках просто добропорядним дядьком (не відомим парламентарієм і не спритним і дещо нахабним бізнесменом) – останньою близькою мені по крови людиною з нашого колись великого роду. Ні, Мартусю, поки що нічого путнього тобі не йде на думку, крім палкого намагання виправдати себе і дядька Макса, коли треба було б тобі продумати насамперед: чи виголосити перед Бруно сповідальну промову з додаванням покаянних фраз, чи обмежитися лише жагучим поцілунком з гіркуватими струмочками сліз. Господи, до чого ж ти дійшла! А ще у недавньому часі таким і навіть складнішим проблемам могла дати раду мимохідь із веселою усмішкою на обличчі й келихом терпкуватого вина в руці, справді так – наче між іншим, між двома подихами чи ковтками. До чого ж ти дійшла, люба Мартусю? Невже знову повну склянку і впасти до ліжка, до забуття? Але ж навідається до тебе недавнє минуле жахливим сном, то прокинешся вся спітніла, налякана, збентежена, і вже не заснеш до ранку, будеш ізнову жувати свої ж вчинки з минувшини, бо з приводу прийдешнього не наважитися тобі чогось гарного намріяти, аби не наврочити, не наполохати можливі гаразди ще з далекої відстані. Така вже твоя вдача, так вже тобі визначено...”
Залізну колись панну Марту справді добряче пригнітили останні кілька місяців, коли вона вже не бачила ніякого виходу для себе – бранка бранкою, хоча для всіх сторонніх відпочивальників на острівному курорті для обраних була начебто рівнею – такою собі самодостатньою молодою багатійкою, яка не знає рахуби своїм чималим статкам настільки, що навіть не може вигадати, як і на що їх можна витрачати зі втіхою для самої себе. Смітити дурно грошима вона вже не смітить, але й ступити на стежечку добродійництва їй поки що не дозволяють літа молодії. Справді, для будь-якої жіночки тридцять із зовсім невеличким гачком є тим віком, коли можна ще багато чого від життя брати і не віддавати навіть навзаєм, сподіватися, що ось-ось і буде ще краще. “Філософствуй, Мартусю, на сторонні теми та ж не так задовго, а лишень до тої миті, поки не прийшов пан Орест, поки не почав ізнову перевіряти твою щиру відданість до нього, твою безоглядну готовність до пошуків украденого дядьком Максом чужого скарбу. Може й передумати! Ану, дівко, зроби жорсткішим свій збляклий погляд! Напруж м’язи обличчя відчайдушним й веселим завзяттям, бо вже чуються Орестові нахабнющі кроки за твоїми дверима! То ж готуйся до герцю! ” – Марта закінчила командним окликом чергове копирсання у своїй душі, рішуче підійшла до дверей, і, не зважаючи на умовний перестук, голосно запитала, чи то пан Орест вирішив її потурбувати.
- Молодця, Марто! Обережність у нашій справі є чи не головною засторогою для нашої безпеки. Зібралася?
- Закінчую, обидві валізи вже спаковані, дещо залишаю, бо ж ти казав, що апартаменти здавати не збираєшся, бо скоро маємо повернутися. А лишилося мені забрати лише трохи косметики з лазеньки та інший дріб’язок з туалетного столика. То вже вкину до торбочки, яку візьму до салону літака А паспорта з квитком коли віддаси?
- Не хвилюйся, люба, з ними все гаразд – у моїй кишені. За годину рушаємо до летовища, там і віддам. Продумай ще раз свою поведінку з Бруно, як і для чого почнеш розпитувати не про вкрадене й приховане твоїм нахабним дядечком (упокой, Господи, його душу! – фарисейські додав Орест і швиденько перехрестився), а про його можливі потаємні схованки. І має ж бути для твого Брунчика все твоє зацікавлення абсолютно невимушеним, наче випадковим. Так, до слова прийшдлося. Про те, що той скарб є і достатньо великий, аби з ним теж можна було б поділитися, скажемо Брунові лишень у разі крайньої необхідности. Обов’язково перед такою розмовою з ним ти маєш зі мною порадитися. Сама розумієш – як на більше ділити, то кожному припаде менше. Чи ти зі мною не згодна?
- Може, ти і правий на всі сто, але ж стимулів у нього з’явиться більше. Не хвилюйся, я спочатку придивлюся, що і як у Брунчика на серці, якими очима він дивитися в мої люблячі оченята, потім і побалакаємо спочатку про життя-буття, начебто знічев’я зачеплю тему дядькових дивацтв і походеньок, бо у ченці він не намагався постригатися. Спитаю, чи не було в нього якоїсь прихованої любки чи друзів, про яких я не чула. Але так, лише між іншим. Мимохіть. Поступово. Крок за кроком. Я ж колись тобі казала, що Бруно байдужий до

читати