Завантажити

надійним спільником, крім старого портьє у готелі. – Нехай нічого не знає краля, нехай поводиться, як вільна пташка, яку щойно випустили з клітки. По її ж очах бачив, що не дуже повірила вона в могутність моєї організації, то нехай побавиться трохи своєю примарною свободою, так можна буде простіше перевіряти її кожен крок. Простіше, але помалу і з постійним оглядом на того байстрюка. Той завжди може бути на чатах. Добрий вишкіл має...”
Орест було майже заспокоївся з одного приводу, коли щось раптом шарпонуло його за саме серце вже з іншого боку. Штрикнуло його так гостро і боляче, що на якусь мить Орест злякано завмер, почав уважно прислухатися, тамуючи подих, бо не зміг ані вдихнути, ані видихнути, проте біль швидко минув, лише на якийсь час зосталося тихе відлуння від нього. Зосталося як попередження, хоча могло б статися і таке, що пан Орест до нього міг дослухатися, але ж не встиг, бо цього разу те відлуння загасло само собою порівняно швидко...

4.
Невеличка пошукова група на добротному позадорожнику після того, як звернула зі швидкісного автобану за чотирьохсотим кілометром від столиці круто на південь, здіймала щільну куряву зі степових доріг вже годин зо дві, кружляючи сухими ґрунтівками поміж поодиноких курганів з прозорими невеличкими гайками з колючого терновища та сіруватих диких маслин на схилах і підніжжях. Кружляла, оминаючи більші села і навіть покинуті знедавна людьми старі хутори, коли Малий нарешті скомандував зупинитися у підошви однієї з прадавніх могил. Її давній вік підкреслювали не тільки неосяжні розміри площини з невідповідно малою висотою, але й декілька кам’яних жіночих скульптур, які були звалені одна на одну сумним кострищем бозна-коли, аж попроростали колись між ними криві дикі дерева і повсихали теж колись надто давно, ще в далекі призабуті століття, але виглядали такими лише на перший погляд. Сталося це із сухими деревцями значно пізніше тих часів, коли володарки степового безкраю могли гонорово поглядати аж за видноколи безмежжя з високої маківки ще багато молодшого кургану. Гонорово і весело, бо вони були ще не з лупленими носами, не з позеленілими від мохів аж до болотяної чорноти заглибинами на місці всевидющих колись очей. І були вони тоді не просто незрівнянно молодшими – вони ще могли добре пам’ятати в обличчя тих майстрів, які видобули їхню святість і мудрість колись з пісковику, створили і встановили високо над своїм важким життям для пошанівки власних берегинь, для ритуального поклоніння їм зі щедрими дарунками, зі сподіваннями на захист і допомогу від праматері своїх пасовиськ. Трохи нижче звалища давніх богинь зеленіло кілька крислатих осокорів, листя яких вже почала хапати жовтою фарбою рання бездощева осінь.
- Звіримо годинники, друзяки, бо саме о другій годині, як я і обіцяв, має відбутися невеличкий перепочинок з гарним перекусоном. З гарним, я так щиро сподіваюся, бо ж ви хвалилися, що всіляких припасів у вас вдосталь. Розкладемося під отими степовими красенями в холодочку і обговоримо подальші кроки. Дивно, що вони не просто вижили у цій спекоті до поважного віку, але й людські руки їх досі не зачепили на дрова чи на якусь хижу. Три роки тому мене на цьому самому місці залишив Довбня пантрувати шукачів скарбів з конкуруючої фірми, до якої належав тоді й Рудий, а сам зі своїм напарником подався далі на південь. Вони повернулися лише через шість годин. Навіть тоді, якщо вони злазили під землю лише задля перевірки наявности входу і витратили на те десь з годину-півтори, так собі припускаю, то можете уявити приблизну відстань до того місця. Аби знати, праворуч чи ліворуч вони звернули і як далеко за обрієм стався той поворот. Могли й просто податися лише трохи за обрій, там і набалакатися між собою досхочу, і діло своє зробити. Тоді має бути вхід до тої чорної прірви десь майже поруч. Єдину підказку маю, що нам шукати треба лише легенькі натяки на залишки якось багато давнішого земляного велетня навіть ніж оцей, бо такому не даси більше як дві-три тисячі років, а те сховище, про яке розводився перед нами старий Вчитель, мало б бути ще з допотопних часів, а він, отой всесвітній потоп, таки стався колись. Можна припустити, що їх було й кілька, крім описаного в Книзі книг.
Ґедзь було всміхнувся і досить скептично, коли почув про допотопні часи та Книгу книг, але вчасно вирішив, що наразі краще промовчати, не дратувати Малого, сподіваючись на його подальші пояснення, аби згодом мати більше вагоміших арґументів для нищівних кпинів. Ґедзь був певним, що досить пристойно пам’ятає не лише шкільну програму з історії, але й університетські лекції про давні часи степових просторів, які колись їм читав відомий не лише у своїм краї Археолог. Лекції були поза навчальною програмою, факультативними, не обов’язковими, але збирали повну аудиторію зацікавлених студентів не лише з гуманітарних факультетів. Щоправда, для широкого загалу той Археолог був більше відомим через різні свої скандальні заяви щодо етнічних витоків різних народів і племен, які тисячоліттями

читати