Завантажити

хоч і мають вони сходитися обов’язково біля одних і тих самих Високих дверей. Марта потім частенько згадувала несподівані для неї такі Орестові слова і кожного разу дивувалася невідповідности цієї його думки щодо “обов’язково” з багатьма його реальними вчинками, бо ж ніколи не чула від нього нічого такого раніше, не почула і згодом. А через те не стала Марта згодом і згадувати Орестового пояснення і його своєрідного ставлення щодо пошуку покаянних стежин до Високих дверей, вона подумки продовжувала свого “партнера” називати лише “поганцем” чи навіть “обідраним драбом”, хоча він ходив тепер у вишуканому вбранні, придбаному, звісно, на Мартусини грошенята. І вона частенько зі щирим усміхом з того приводу прохоплювалась до Ореста компліментами, додаючи кожного разу, що він став виглядати багато молодшим за свої літа настільки, що на нього повсякчас озираються голодними очима самотні самиці з усіх готелів цього курортного раю. Ні, вона й напідпитку не могла запропонувати себе ні в якому разі, бо мала підігрувати Орестові щодо його батьківського ставлення до неї. А Панотець залишався з її оцінками десь далеко-далеко, може й був собі не зовсім таким, яким його пам’ятала, згадуючи зрідка на такому великому віддаленні, Марта...
Отже, Орест свідомо збрехав Марті, що вони мають удвох повертатися з краю знову на цей острів і саме до цього готелю, бо йому здалося, що у такому разі у неї не зможе виникнути й найменшої підозри до його подальших намірів щодо її долі. Оскільки вони у нього ще не оформилися у деталях, вони ще тільки починали визрівати в його мізках, то вирішив Орест їх поки що приховувати і від свого вірного (донедавна не було в тім ніякого сумніву) співпомагача з лісової парафії. Згадав і зразу визначився із товаришем так: -“Панотця треба ставити перед вибором кожного разу лише тоді, коли на вибір уже не стачатиме часу, тоді треба просто штовхати його у потрібному напрямку, він піде, куди він від мене подінеться! – Орест вигукнув навіть уголос останні кілька слів, але подумки продовжив, – щось останнім часом мій давній товариш стає все більше й більше схожим на звичайного священика – у нього почали прокидатися дурні менторські почуття до виховання чи перевиховання навіть мене. Мало йому стареньких парафіянок, які йому до рота задивляються під час кожної відправи! Та недовго нам буде треба спілкуватися. Нехай мені лише трохи допоможе, а потім ізнову може ховатися у своїх горах, головне знайти Максову схованку. Потім я й без нього позбудуся надто неврівноваженої “партнерки” разом з її Брунчиком.” – Орестові вже осточортіло прикидатися перед панною Мартою добрим старшим товаришем, постійно її пантрувати, спостерігати з лагідною усмішкою за всіма її походеньками майже із щоденною пиятикою. Найбільшим гнівом задихався Орест пізніми вечорами, коли вона приходила з намаганнями висповідатися перед ним із пляшкою в руках, наголошуючи кожного разу зі щирими сльозами на тому, що вони є все-таки справжніми поганцями, бо спалили живцем її рідного дядечка. Ореста ніяк не могло втішити у цих Мартусиних нагадуваннях вживане нею словечко “ми”, яким вона лише зайвий раз нагадувала напарнику, що він сам зірвався з котушок і здійснив того “підлого атентата на пана депутата”, як було потім надруковано в різних ґазетах. Орест слідкував із тривогою, відсиджуючись на острові, за повідомленнями з краю про хід слідства з різних видань, які Марта щодня діставала йому з Інтернету. Дещо пана Ореста трохи втішало, хоча і не могло повністю заспокоїти – це відбувалося тоді, коли бачив, як бавилися з особливою гостротою на своїх шпальтах “аналітичними” копирсаннями у пошуку “переконливих” доказів політичних причин трагедії, натякаючи цілком прозоро на гіпотетичних замовників убивства перед прийдешніми виборами. Орест розумів, що це ті видання, які до Максових однопартійців симпатизували настільки щиро, наскільки великим вони отримали перед тим чергове відповідне грошове відшкодування своїм творчим мукам при пошуках підступних ворогів, які ніяк не можуть змиритися з “демократичними завоюваннями народу відновленої Держави”. Дещо ними писалося і просто за інерцією, повторюючи жонґлювання штампованими тезами з інших попередньо проплачених замовлень, які зазвичай гонорово анонсувалися для пересічних громадян “незалежними” грантами на розвиток “чесної” преси з “об’єктивним” ставленням до будь-яких подій, аби припинився колись у викривальних статтях ганебний розподіл громадян своєї Держави на своїх і чужих, як то роблять у всьому світі лише “продажні журналюги”. А що в тім може бути неґативного і скільки? Нічого й ніколи не було в історії людства не оплаченого, бо все має свою ціну, а журналісти насамперед. І своїм, і чужим ґазетярам було просто писати про трагедійну загибель Макса, бо всі вони знали про нього багато що – і поганого, і гарного, але не змогли почути нізвідки жодної справжньої причини загибелі депутата, через те могли лише фантазувати на задані теми, додаючи до власних вигадок палкі емоції...
Оскільки тільки сам Орест

читати