Завантажити

загибель, котрому ставало з кожною хвилиною все гірше, або, цілком можливе, що із кожною годиною, бо в тому зареальному підземеллі повністю щезало відчуття перебігу часу, наче там були свої виміри, навіть свої фізичні закони. Мені було важко дихати, я долав кожен крок із величезними зусиллями, від незрозумілої спекоти піт стікав з мене цілими струмками, хоча я і позривав із себе майже весь свій одяг і повикидав все до останньої дрібнички з того чужого недосяжного добра, що спочатку намірився було взяти із собою, але мені не вдавалося ніяк умовити напарника теж залишити оте все, що він натоптав до своєї торби, і тікати швидче разом зі мною на поверхню, як не волав до нього, аби він кинув свою торбу і наздоганяв мене. Між нами було лишень кілька кроків, проте Довбня мене не міг і не хотів почути, він з останніх своїх сил, впираючись колінами і ліктями о нерівності твердої підлоги з кам`яних плит, припорошених пилюгою тисячоліть, продовжував тягти за собою, розсовуючи ту пилюгу, до примарного виходу оту кляту, натоптану чужими коштовностями, торбу, бо вже не міг не її підняти, не підвестися сам. А коли вже одірвалася і остання шкіряна ляма, осатанілий Довбня почав штовхати услід за мною міліметр за міліметром перед собою свою чорну долю. А мене продовжувала тягти до виходу з тих глибин ота, невідома мені, можливо і дружня, сила, набагато потужніша за мої зболілі м`язи і затьмарений розум, тому всі мої намагання, хоч якось наблизитися в бік Дебелого, аби спробувати простягнути до нього руку і насильницькі відірвати його від награбованих скарбів, були марними. Останнє, що залишилося в моїй пам’яті перед виходом з того тунеля, гуркіт і курява позаду мене, але попереду Дебелого. До сеї пори не знаю, що там, позад мене, тоді сталося – обвал покрівлі чи провал до глибшого храмового простору. Потім все затихло і навіть зникло будь-яке світло чи свічіння, а потім мене обгорнула тепла темрява...
Мені згодом розповіли, що я приїхав до цієї клініки сам, вийшов зі свого авта напівголий біля прохідної і зразу впав непритомним до ніг здивованого охоронця, бо тоді ще не минув січень, а на вколо лежав свіжий сніг, на якому я залишив свої сліди перед тим, як впав напівголим. Цю розповідь мені повторювали кілька разів, до яких тільки найновіших методів не вдавалися лікарі, аби відновити втрати в моїй пам’яті про кілька годин (мабуть, що годин) від того підземного обвалу чи провалу до мого падіння біля прохідної, все було марно. Щоправда, я нічого не розповідав і про те, що зберегла моя пам`ять до загибелі чи зникнення товариша. Але я дійсно не міг пояснити нікому, де міг подітися Довбня, бо на той час вже всі знали, що ми виїхали на прогулянку удвох, що не було ніякої пані з Довбнею, як ми не намагалися критися від сторонніх очей, коли вирушили до тої трагічної подорожі, але знайшлися свідкі, котрі бачили нас у джипі і на міґістралі, і на степовій дорозі. Мою особу лікарі вирахували досить просто, бо всі мої документи лежали навидноті в атомашині, хоча вона належала Довбні, але його документів там не було зовсім, а в моїх були його довірчі папери на право користуватися тим джипом. До мене багато разів приходили слідчі – ізнову в тих степах стався якийсь видимий вибух, навіть зникла людина, але я дивився на них зовсім нетямущими очима, а перед самою випискою з клініки й зовсім відчепилися від мене. Я ж не міг прийти до них і пояснити, де можна шукати мого товариша, бо вже зрозумів, що не можна туди потикатися, як пояснював колись старий Вчитель, пересічній людині без певного знання правил поведінки у підземному святилищі. Якби я почав пояснювати отим слідчім містичні застереження Вчителя, то повернули б вони мене до тої самої тихої клінікі, де, цілком можливо, я б доживав свого віку серед таких самих, втрачених для навколишнього реальнішого світу, безталанних людей, я свідомо уникаю слова “хворих”. Я бачив у тій клініці і цілком здорових, багато міцніших здоров’ям людей, ніж я теперішній. Може бути, що ті слідчі і намагалися потоптатися в тому місці, де залишився під землею Довбня, але й досі про те не було ніякої згадки ніде. А, теж може бути, що не знайшли вони того місця, бо ж казав колись незабутній Вчитель, що не зможуть побачити й найголовнішу браму до святилища люди, які не осягнули мудрості пращурів. Тепера, я певен, що закрився і той маленький отвір до прадавньої таємниці, через який ми увійшли із Довбнею, бо ми увірвалися тоді до святині з ворожими намірами...
Іноді, зовсім рідко, посеред глупої ночі мене лагідно охоплює якась дивна мара, навіть чуються чиїсь голоси, котрі тихим, наче шелест жухлого осіннього листя, шептом намагаються мені щось нагадати надто важливе й зовсім потаємне, про що не можна нікому сказати вголос посеред білого дня. Але з того шелесту я не можу вирізнити навіть жодного окремого слова, де вже мені втямити, а про що йдеться в тих намаганнях пояснити недолугому чи рахманному, що маю нарешті знати і що маю надалі робити. Саме тоді напливають химерні видіння, але не можу

читати