Завантажити

А що з телефоном? Ще гукає чи вже мовчить?..


ВЧИНОК

1.
Я сьогодні просиділа вдома наодинці із тими своїми проблемами, з яких складається наше повсякденне буття, сортуючи їх по окремих полицях і шухлядках, залежно від нагальноcї необхідности їхнього вирішення або важливости для мого нового життя, яке мало б розпочатися вже зі сходу сонця, навіть до приготування традиційної філіжанки міцної кави без цукру, але з легенькою сигареткою. Тому жодного разу не підходила до телефону, хоча він розпочав мене кликати із самого ранку і не вгавав до пізнього вечора. Не озивалася на ті поклики, оскільки вони могли бути тільки з вчорашнього житія, і, мабуть, ще з тої причини, що не була певна в послідовності своїх подальших дій щодо прийнятого надто важкого рішення, яке далося мені зовсім не просто. Я нарешті спромоглася на відчайдушний вчинок! Тому всі важливі зустрічі й телефонні дзвінки я прокрутила ще вчора, оскільки цього дня планувалася лише одна єдина зустріч із тим, хто й міг тільки телефонувати наразі до мене. Можливо, він потерпає цієї миті без моєї відповіди, йому потрібне моє лагідне слово, на яке він чекав цілого тижня у тій схованці, з якої останнім часом виринає тільки до мене, щоразу, цілком можливо, й тамуючи свою гординю. Либонь, так воно є насправді, нехай навіть не в усій своїй повноті, а тільки в наївній напівправді для мене, якою я втішалася протягом кількох років. Хоч хай якими вони були б для мене, для нього, для нас обох, але всупереч занепокоєнню від того, як може скластися моє подальше, новіше життя, я б не хотіла повертатися до вчора. Щось таки сталося цієї ночі непереборне, що не дає найменшої можливости до якихось інакших дій, хоча дозволяє чи спонукає мене одночасно краяти себе за прийняте рішення – десь над ранок я назовсім утратила сон від несподіваного поштовху для вчинку, який сам по собі не міг бути раптовим, бо до того йшлося вже давно. Крапля за краплею виповнювалося відерце мого терпіння, аж потекли тепер за його край останні дошкульні краплиночки і урвався, зрештою жалісний терпець до продовження тої невизначеності у наших стосунках, яка до цього ранку заважала стати мені тою іншою, якою мала бути б давно. Й коли вже сталося сьогодні те, до чого йшлося, то не може бути ніякого вертання до старого – аби витримати, аби не топтатися по собі, по своїй гідності, треба тепер не озиратися до вчорашніх днів, бо інакше не складеться нове життя, але ж куди подіти, де сховати минуле, в якому вдосталь було з ним усього і зовсім інакшого, ніж із тим дорослим хлопчиком, котрого я позбулася набагато давніше. Але цей, новіший, останнім часом також почав приходити інколи до мене, здавалось, із зовсім зниклого небуття, вертатись, аби нагадати з неприхованим смутком, що “... до хмар високих сніги вже повтікали із днів останнього мовчання, тепер нема нічого на заваді, бо щезли і байдужість, і кохання, що довго йшли в одній колоні на параді несталих почуттів...”. Наскільки давніми були ті слова його відвертої індеферентности, не згадаю, бо сьогодні вже добігає кінця осінь, за якою обов`язково мають прийти нові сніги. Мабуть, забагато начиталася його поетичних шарад, коли почала ототожнювати його поведінку з думками вигаданих ним персонажів (не можу говорити його словами – ліричних героїв), які надто різні у непередбачуваності рішень, прийняття яких у них може залежати від погоди чи негоди, від недоречного випадкового слова, від пориву вітерцю, що приніс іздалеку відлуння чиєїсь пісні. Одного разу він розглядав вишитого моєю мамою рушника, що висів на стіні з портретом Пророка, а потім зненацька почав читати хрипкуватим зворушливим голосом, вже дивлячись в інший бік через прочинене вікно: - “...розіп`ята на п`яльцях біла моя душа, і ніжні дівочі пальці гострою голкою роблять боляче, що кривавиться шовк у хрестиках... в тихих радощах плачу мовчки і навіки з полотном зростаюся калиновим кетягом...”.
Невже я картаю себе із самого ранку за вчинок, котрий, як би я того не хотіла знати, належить не тільки мені? Хіба обом – і нарівно? А якщо воно так є, то хто з нас перебрав на себе право першим і рішуче вирішувати за нас обох?.. Може, й він, коли минулого разу, прощаючись, прошепотів, усміхаючись сам до себе, що то його останній шедевр: – “ крапля дощу, неба сльозина, а я до тебе мовчу словом стриманим, бо вчора було так зарано, а сьогодні (не взавтра) стало запізно, аж ятрить сльозина рану - ми знов розійшлися нарізно”. Щоправда, потім додав, аби я не переймалася змістом, бо то його ліричний герой знову звертається безадресно до примарної своєї пасії...
Я сьогодні прокинулась на світанні, як мені досі здається, зовсім іншою людиною. Таке вже було зі мною років з п`ятнадцять тому, коли одного подібного ранку несподівано для себе зрозуміла, що треба мені нарешті попрощатися назовсім із милою безтурботною панянкою, якою почувалася до вчора, хоча тоді ще ніщо не давало підстав для того – жодної зморшки під очима, ані сивенької волосинки, ані втоми у м`язах, ані рипу в

читати