Завантажити

актуального приводу, більше потрібні мені самій. Навіть не для грошових набутків, що теж важливо, не тільки заради власного возвеличення між собі подібними, а для вирішення проблем, які порушую, загострюю, з якими стукаю, начебто, до людських сердець. Нема де правди діти, що мої здібності та бажання бути не останньою, а наближеною до перших, кожен використовував у своїх інтересах: жорстка опозиція для критики бездіяльності діячого уряду на культурній ниві, святі отці у боротьбі з державним бюджетом за кошти для відбудови зруйнованих соборів, “зелені” партійці перед настанням виборів до парламенту, навіть “живий класик” навідується по співчуття за ґрафіком або коли його дістане за живе самотність чи знаменита велика Робота. А тепера вже дістав мене і він, тільки в мене немає бажання сьогодні самій бігти до когось і шукативу когось співчуття чи розради. Спитала минулого разу про щось незначне, аби не вгасла розмова, а він у відповідь виголосив немов Пророк перед неофітами: - “ Колись ізнов прийде Хаос і знов змішає день із ніччю – в сухих барханах потопатиме матрос, вода в морях твердітиме незвично”...
Мітинґи на площах цеї весни й літа скликалися більше для проформи, бо було міжсезоння між парламентськими і президентськими виборами. Опозиція приводила своїх симпатиків на них більше задля того, аби не тільки влада, а і майбутні виборці не забували про існування своєї незгоди з діями уряду і президента. Серед антиурядових партій знов не було єдности, тому мітинґи відбувалися одночасно в різних місцях, хоч були малолюдними і малорезультативними, але галасливими і досить частими, трохи різнилися гаслами, а більше – портретами провідників. Влада трохи нервувалася, інколи на ті зібрання відволікала від повсякденної роботи муштрованих охоронців значно більше, ніж заслуговували на те протестні маніфестації. Аби не ці недоречні, хоч і вжиті задля зайвої перестороги, дії чиновників міністерства охорони порядку, не було б ніякого розголосу в суспільстві з тих малолюдних зборів, але мій приятель збуджувався, бо йому забаглося нових пригод, він відчув себе знову юним повстанцем, провідником, смолоскипом. Тільки той смолоскип більше чадів в усі боки кіптявою, ніж освітлював кому-небудь дорогу – не було кому видко і того куріння. Зрештою і він сам те зрозумів – втік і сховався у своїй хатинці серед спорожнілого дачного селища, звідки вибирався до міста за усталеним розкладом щотижня на реґулярні побачення зі мною.
А сьогодні я позбавила його і цієї можливости відірватись од своєї Роботи, можливо, що так скорше він її завершить, може бути, що зі звільненням від того мученицького тягара з`явиться у нього потяг до нашого порозуміння, якщо на той час збережуться в кожного з нас якісь, нехай навіть залишкові, взаємні почуття до спілкування... А може, що ховатиметься від реального життя і надалі, шкода, що я не здатна здогадатися наразі, наскільки його знаменита Робота наблизилася до завершення, в чім її сенс для нього і для можливих читачів, наскільки вона відповідає його натякам на її велич, а головне – що станеться з автором, коли він нарешті поставить останню крапку: чи повернеться до людей, до суперечливої дійсности мирного існування серед собі подібних, чи він вже ніколи не зможе вважати себе подібним до всіх, що його скрізь оточують. Я помітила із сумом, що останнім часом він перестав голосно сміятись сам і вже не розповідав ніяких кумедних народних баєчок, аби викликати щирий сміх у мене, як це було раніше, до того, як його почала поступово захоплювати, аж нарешті взяла до свого жорсткого полону, тая Робота, про яку він згадував завжди шанобливо і завжди звертався до неї на Ви – з Великої літери...
Якось, здається навесні минулого року, ми стрілися з ним вранці буденного дня в тихому храмі серед ще сонного парку над нашою рікою, що тепера розвела нас по різних берегах, стрілися на ранковій відправі в новім храмі, що звівся нещодавно на прадавніх підмурках ізнову з небуття, зайшли туди, коли на лавах майже не було нікого з парафіян. Ранок був похмурий, бо йшлося до дощу, в храмі теж панували самі сутінки, серед яких зітхав у своїй самоті орґан, сам-на-сам, майже пошепки, наче із самим собою бесідував на вічні теми душпастир, щиро сподіваючись, що його почують не тільки нечисленні одновірці серед мрячної темряви, але й сам Творець у своїй світлій високости. Тоді не було в нас ніякого подиву – зустрілися, наче так було треба і не комусь, а саме нам і тільки нам, але того разу ми побачилися зовсім випадково, бо розпрощалися тільки того ранку після чергового спіткання до наступного тижня. Ніч проминула у безперервних любощах, наче ми зненацька відчули близьку й неминучу розлуку, немов доторкнувся до нас холодок з якоїсь несподіваної тріщинки, що могла перетворитись на глибоке провалля, хоча ще ввечері все було наче гаразд – ми жартували, злегка підштрикуючи один одного невинними жартами, але вранці, після короткої моєї фрази, абсолютно нейтральної, вже пили свою каву мовчки, начебто розгубили забагато слів

читати