Завантажити

рятівний сон?... Непомітно спорожніла пляшка, але не було помітно наближення ранкового світання... Що і де зламалося в цьому шаленому світі?... І не було відповіді, а був тільки Злам...

Історія друга.
“чисті краплі зітхань
скрижанілих -
усе що від нас лишилось
опісля судного дня...”
Щось дуже важливе щойно знову зламалося біля самого краєчку мого серця. Гострий уламочок від того ізламаного невідчепно притулився до переляканого сердечка і не дає ніякої змоги мені ані поворухнутися, ані зробити ковточка свіжого цілющого повітря. Тамуючи подих, обережненько, повільно тягнуся зчуженілою враз рукою до шухлядки, що завжди напоготові, бо заздалегідь висунута з приліжкової тумбочки – десь там, із самого верху, з найближнього краю мають лежати рятівні піґулки. Коли щось подібне трапилось зі мною вперше, і це було для мене настільки несподіваним, що я тоді був страшенно перелякався від погрозливої невідомості, але ж з того випадку проминуло вдосталь часу і, як на сьогодні, такі серцеві напади вже стали для мене звичними і легко керованими – треба обережним рухом дістатися холонучими пучками пальців рятівної червоної крапельки, або і двох, нітроґліцерину і покласти до рота на поверхню сухого припухлого язика, злегка притиснути, потім чекати терпляче на відчуття полегшення, коли почне поступово відступати від мого серця до своєї недалекої схованки біль, і як почне з’являтися світла надія, що переживу ще одну ніч до зустрічі з ранковим сонцем. Відчуваю, що вона вже має бути на зламі, вже ось-ось почне сіріти схід, а чорнота ночі поволі потече на захід, але я можу того і не побачити, якщо так довго діставатимусь рятівничих піґулок, якщо так довго триватиме осоружний біль, якщо так довго не вхоплю бодай одного ковтка свіжого повітря з-за прочиненого до ночі вікна... Я звик із самого дитинства спати завжди із прочиненим до нічного простору вікном, у крайньому випадку із прочиненою кватиркою, що робив навіть тоді, коли перебував на самому краю землі, серед нескінченних безсонячних зим, навіть тоді, коли сягало надворі далеко за мінус тридцять, я притуляв кватирку не зовсім щільно, залишаючи шпарину для свіжого морозного повітря... Як його зараз мені не вистачає... Болить серце, болить біля серця, болить геть усе... Щось там, останнім часом, коли даються взнаки невесело пережиті довгі літа, ламається постійно, дошкуляє, бентежить, але наразі вже не лякає так, як тоді – уперше в чужому краї...
Ніч... Глуха і злодійкувата, довга і нестерпна, самотня у своїй погорді до таких як я, чорна мовчазна ніч... Я вже давно не люблю самотніх ночей ще більше ніж самотніх днів, не люблю своєї однокімнатної сирітської криївки на останньому поверсі нового будинку з монолітного керамзитобетону, де мешкають поруч зі мною зовсім незнайомі мені пересічні обивателі. Вони мені байдужі настільки, що я не збираюся звертатися до них по допомогу за будь-яких житейських ситуацій, навіть по сірники чи дрібку солі, не хочу із ними ані товаришувати, ані просто зазнайомитися. Вони теж удають, що не звертають на мене жодної уваги, навіть зустрічаючись випадково у ліфті чи на сходах, коли той ліфт ламається, і ми, тяжко дихаючи, зупиняючись для відпочинку на проміжних поверхах, опиняємось вимушено віч-на-віч. Вони відводять поволі свої нейтральні погляди десь у бік – до пошарпаних панелей ліфтової кабінки чи до розмальованих хлопчаками стін загального коридору футбольними гаслами, непристойними і дошкульними кпинами один на одного чи просто сороміцькими словами зверненими ні до кого конкретно. Очевидно, що я для моїх сусідів зарозумілий дивак, якщо не прихований злодій, з натягнутою на хиже обличчя машкарою безпечного хворобливого старого, з яким краще не мати ніяких стосунків. Береженого й Господь збереже. Непривітні до мене мешканці із спільного горішнього поверху здебільшого є вчорашніми селянами з навколишніх сіл, що подалися не так вже й давно до столиці відновленої держави по красиве міське життя, чорно працюють на будовах і заводах, намагаються удавати із себе корінних городян, але у них це виходить недолуго, тому вони свою ніяковість переді мною мають прикривати при кожній випадковій зустрічі показовим несприйняттям рахманного сусіди – відлюдника і анахорета. Я намагаюся, на скільки це дозволяє мені нужденна державна пенсія, виглядати зовні рафінованим інтеліґентом із елеґантною шкіряною течкою під пахвою, яка майже завжди порожня, інколи кину до неї якусь ґазету, журнал чи книжку, аби почитати десь на свіжому повітрі, в одному із міських скверів, на лаві поруч із такими самими самотніми пенсіонерами, які, щоправда, на відміну від мене є компанійськими, здатними між собою на теревені про політику і погоду, на гру в шахи чи доміно. Вони із задоволенням регочуть, витираючи сльози, якщо хтось із них розповідає старого анекдота, чи приносить нову брехню про свої пригоди з молодицями. Іноді вони з почуттям безпосередньої причетності до високої політики, перемивають кісточки відомим урядовцям,

читати