Завантажити

величної імперської влади та її посіпак тої ночі перед Різдвом, безтурботно веселилось серед пісень, серед кумедних витівок, жартів і пустощів. Тільки мені не було радісно того вечора, бо то була остання моя участь в таких акціях перед моїм виїздом, який сьогодні мій найвідданіших нарік ганебною втечею. Знала про те і Майстриня, бо ми із нею наперед попрощалися ще вдень. Мудра і доброзичлива не вимовила жодного слова осуду, а що було в неї на серці, то залишилося із нею... Тяжко заглядати у давні дні, з кожним днем віддаляючись від них у часі, але мої тодішні нерозважливі вчинки не дають мені спокою і нині. Мабуть, що моя поведінка виробилась сама собою, поступово, складаючись з дрібних випадків, з яких першим пам’ятним і досі є той, що стався колись на моєму випускному вечорі в інженерному університеті. Тодішній мій емоційний вчинок запам’ятався надовго тим, що виправдовував згодом перед самим собою мою обережність, чи, скорше, мій острах перед владою, перед її каральними орґанами... Звичайний студентській прощальний бал із виступами самодіяльних акторів, з танцями і піснями, з різними напоями, із серпантиновими стрічками, що звисали зі стелі і літали по залі, з гамором і гумором, з веселим і не злим бешкетуванням. Останній бал, на якому ніхто не хоче прощатись, на якому всі клянуться у довічній дружбі, а найхоробріші навіть одружуються... Я зловив над головами танцюючих пар уривки серпантинових стрічок і зробив із них собі невеличкого бантика, прикріпивши його на лацкані піджака – стрічки були кольорів забороненого тодішнім режимом національного прапору. Від хмелю, від близької свободи самостійного дорослого життя, від дружніх потисків товаришів, що схвально поставилися до моєї демонстраційної витівки, я вже став відчувати себе центровим всього вечора, коли до мене підійшов викладач новітньої історії Імперії, він був у нашому університеті поза штатом, лекцій у нього було зовсім мало, тому бував серед нас рідко, але на диво знав кожного з нас в обличчя і на ім’я. Він лагідно взяв мене за плечі, притулив до себе і прошепотів на вухо тихо і, як мені й досі пам’ятається, зовсім від щирого серця: - “Нас так мало щирих залишилось, друже мій, зніми прапорця - треба мудріше пережити цей сумний час, якщо всі отак підемо сьогодні на Ґолґоту, то кому тоді стане відбудовувати взавтра свою державу”... Я сьогодні вдивляюся в обличчя високопосадових урядовців своєї незалежної держави і думаю собі, що в кожного з них був, мабуть, колись такий самий доброзичливий і щирий вчитель, бо надто багато національно усвідомлених і відданих у своїй щирості патріотів зовсім непогано збереглося при старому імперському правлінні для відбудови своєї держави – ніде немає вакансій: ні в Уряді, ні в Президентській Адміністрації...
- Ти мене або не слухаєш, або тобі нема чим відповісти, хоча добре і те, що не ображаєшся на дошкульну правду моїх слів, бо хіба можна ображатися на брата, особливо на брата по духу, коли він подає тобі гірку істину, бо, якщо не я, тоді хто тебе витягне на прощу, чи просто на сповідь, хто висповідає, хто вкаже тобі зрештою на те, чого ти не хочеш і не можеш побачити, мене тільки дивує, що тебе ізнов потягло до писання, а я був певен на всі сто, що ти зовсім зав’язав ще до того, як поїхав з дому світ-заочі, а що іноді поетичні переклади мені надсилав, незначуще, бо ж то все була без винятку давня класична поезія, абсолютно відсторонена від будь-якої політики, навіть давньої, і про ті перекладацькі вправи ти мені сам пояснював, що так тобі легше вивчати мови, звідки на тебе найшло цього разу, коли нам всім...
“нічого не зробиш, коли вже наврочено - тільки порох змести бо все ізмолочено...”
Коли нам всім стає погано, ми чинимо щось один від одного відмінне, а мені теж сьогодні, як усім, зле від багато чого гидкого, але ж я не побіг до когось поплакатись чи навпаки полаятись, поколупатися в чужій чи рідній душі, пошукати будь-якої можливості для зняття внутрішньої напруги, оцього душевного дискомфорту. Подібного стану, для відпруження, хапаюся за рятівний папір, що не зрадить, бо він не товариш, не друг і не брат. Але зраджують люди, коли до них потрапляє, навіть випадково, подібний папірець, якого, на жаль, вчасно не спалив, не сховав, а тепера мій найвірніший тягне мене до сповіді. Він має на те право, бо він не зарахований мною до загальника “ВСІ”. Не так вже й багато у мене тих, хто є “НЕ ВСІ”. Вперше я замислився над цим, коли з далекого, довгого і самотнього відрядження написав дружині в листі: - “Чи знаєш, чи повірити зможеш, любко моя єдина, в мене душа від тіла відклеїлась, мов стара шпалера в давнім будинку, забутому геть УСІМА і тобою, чуєш, любко моя єдина, ти маєш знати, що ти існуєш тільки для мене і зовсім окремо від загальника ВСІ”...
І чому тільки сьогодні непривітно й незатишно, коли це було і вчора, а почалося, мабуть, з перших років нашої незалежності, коли і досі не видко просвітку, і не проглядається він, навіть натяком, у дні прийдешньому, це почалося і

читати