Завантажити

проведення дозволеного заходу, проте й не відходили від пам’ятника після закінчення учти, немов затято очікували іншого наказу. Не варто було зайвого разу дратувати, виводити з терпіння владу, і він попрямував додому під сяючим з безхмарного неба сонцем, на вулицях гомоніли святково вбрані люди, що потроху розходилися по своїх домівках, було гамірно, весело, яскраво... І всі дівчата дивилися тільки на нього, особливо та, від одного погляду якої відразу тьохкало його молоде серденько і прокидалося бажання віршувати самому, навіть краще ніж це робив його вправний побратим...
Він йшов серед рідних йому людей і його тішило радісне передчуття близьких неминучих перемін. Ніщо не впадало йому в очі з того, що завжди могло роздратувати на вулиці: потрісканий асфальт з вибоїнами, неприбране сміття, луплені фасади старовинних будинків, будь-що подібне – сумне й неприємне від того безгрошів’я, яким доводила Імперія прекрасну колись столицю рідного краю до рівня провінційного містечка на своїй околиці, бо відсмоктувались з усіх колоній постійно кошти на розбудову тільки одного міста – Величного Центру для всіх, вже підкорених і ще не підкорених, народів. Щоправда, для тої помпезної розбудови Столиці Світу грабувала імперська влада не тільки всі свої колонії, але завзято пощипувала і свої рідні терени аж до того, що занепадали поступово міста і містечки метрополії до такого зубожіння, що оголошувались вони закритими місцями для відвідування іноземцями. Весь навколишній світ мав щиро дивуватися неперевершеним здобуткам Імперії тільки через знайомство з пишнотами її столиці, величі театрів, стадіонів і виставок про досягнення імперської науки і техніки... Існували, щоправда, і деякі туристичні маршрути, де могли показати справді дивовижну природу, серед красот якої зберігалися чорні від часу дерев’яні храми з похиленими хрестами...
Він йшов серед своїх. У жвавих розгарячених розмовах після урочистого зібрання відчувалося наближення рішучих змін, і зовсім не від того, що останнім часом, а особливо саме цього пам’ятного дня, до Пророка приходило все більше і більше гонорових сміливців – як сизочолих ветеранів акцій непокори чужинецькій владі разом із ватагами зовсім молодих неофітів, так і метушливих зовні та із сплячою непробудно совістю по закапелках душ звичайнісіньких обивателів, які найчастіше намагалися удавати із себе випадкових перехожих, що потрапили на це дійство зовсім непередбачено і несподівано, мимоволі, від повного незнання, як воно що і до чого, й зупинилися наразі на якісь хвилини тільки від природної своєї допитливості, аби дізнатися, а що там коїться біля пам’ятника Пророку, чому там так забагато зібралося люду, і що той люд прагне зробити, на що сподівається і до чого воно все – “Чи для добра, чи то для зла?”... Залишив Пророк багато настанов і заповітів, як і питань, що мають розв’язувати прийдешні покоління його народу...
Він довірився своїм сподіванням повністю, без ніяких застережень, дарма, що сьогодні разом із простими людьми прийшло на учту до Пророка ще більше аґентів спецслужб у цивільному та поліцейських майже без бойових обладунків ніж зазвичай, торік чи позаторік, але ж вони ставали останнім часом щороку помітно більш зледащеними до виконання своїх державницьких функцій з наведення панівного порядку відповідно до суворих вимог законів і приписів Імперії. От і цього разу їхні щільні ряди були вже без захисних касок, без сталевих щитів, навіть руки не стискували звично ґумові кийки, бо з’явилися вони сьогодні перед людьми майже голіруч, а залишили вони своє оборонне і наступальне знаряддя, очевидячки, за наказом невідомого зверхника, десь поруч, мабуть отам, на вузеньких вуличках старого міста, де й поховалися до слушного часу припарковані один до одного їхні чорні спеціальні автобуси із заґратованими затемненими невеличкими віконцями. Саме ці автобуси в минулих роках на день поминання Пророка відвозили до поліцейських дільниць від цієї площі й сусідніх вулиць великими групами заарештованих людей. По тому відбувалися швидкі судові розгляди – кому кількаденна відсідка у буцегарні “за порушення громадського спокою”, кому грошові штрафи, а кому і тяжче покарання. Все залежала від ваги зібраного таємною службою безпеки, задовго до того дня, компромату на конкретну людину. Та на сьогодні все виглядало аж надто мирно, зовсім безпечно. На поліцейських, мабуть, теж миротворчо подіяла теплінь прикінця весни, і вони, як здавалося здаля, навіть підспівували багатоголосому студентському хорові, хоч і потайки, якби подумки. Злегка ворушили губами, не розтуляючи рота, але це могло означати і дещо зовсім протилежне – напівсонне ремиґання після ситного і смачного сніданку за державний кошт перед важкою неприємною роботою, яку допіру наказала виконати сувора влада. Спеціальні аґенти таємної імперської служби були зазвичай у цивільному, що зовсім не маскувало їхньої приналежності до каральної структури, але сьогодні вони хоч не удавали із себе когось іншого: журналістів чи випадкових

читати