Невідворотність: «Назва цієї оповіді — не за іменами двох: Соланж і Гуґо. Повість названо іменем тої, що кохала: Соланж».

Мала Соланж танцює. Тітонька: «Ти танцюєш не в такт». Внутрішній такт Соланж не перетинається з тактом зовнішнім. Вони існують у різних площинах. Тим часом зовнішнє повсякчас нагадує про свою гегемонію.

«Соланж нерухомо сиділа на гойдалці й думала: якби так розгойдатися, щоби майнути ген понад Лідінґе, понад кораблями та Юршгольмом… Але все одно напнуті вервечки гойдалки потягнуть мене назад; пролечу попід гойдалкою, понад вулицею — і влечу у вікно моєї квартири. Інакше й не може буть, таж великий довгий сірий дім, де я живу, височіє у Смику». Соланж міцно прив’язана до свого середовища. За все життя вона жодного разу не змінить своє місце помешкання.

Зміни декорацій номінальні. Робота, де «четверта стіна в кімнаті скляна», а потім довічне ув’язнення «у цьому великому пустотілому стовпі з перегородками тепер стоять усі жінки, одна над другою й над третьою, кожна біля плити, в одному, всім однаковому місці чи поряд вікна в іншому, теж однаковому всім місці». Їй спадає на думку: «Оте смішне — це ж бо сама дійсність. Тому воно вже не смішне».

Речі, котрі мають потенційну силу, вмирають, не розвинувшись: «з олівців можна було б зводити іграшкові будиночки і бомбардувати їх снарядами з ґумок. Перший-ліпший пустун міг би отак гратися: наливати чорнило у ванну й заливати підлогу чер¬воними та синіми озерцями… Та все це добро лежить у конторі й переводиться на щось дріб’язкове і безглузде. Щось таке вже пустопорожнє й непотрібне…»

Соланж така ж: пустопорожня, непотрібна, непристосована та недоцільна. Хоче жити: «Не проживати — жити своїм життям, своїм єдиним життям!». На то Гуґо, чоловік-дійсність: «Своїм життям ти аж ніяк не живеш. Це воно живе тобою. Ти вмираєш, а воно й далі триває».

Протистояння світу свого та світу накиненого, світу дійсності — Соланж і Гуґо. Автор на боці того, хто завідома програє: «По¬вість описує те, чого не сталося, і невидиму боротьбу, яка в той час велася». Соланж пробує не вступати у світ здорового глузду, в якому «все виглядає таким простим і незаперечним, як бетонна стіна під яскравим сонцем», дійсності, якої не уникнеш, яка стає агар-агаром, де множаться маленькі люди, «що у визначений час мусять бути на визначеному місці».

Але водночас вона зав’язана на цьому. Міазми здорового глузду, в ім’я якого калічиться душа Гуґо, отруюють. «З одного боку — запаморочлива радість і безкраїй відчай, блаженство ціною згуби. Вершини і провалля. З другого боку — щастячко по-домашньому, таке собі вареннячко, за два п’ятдесят порція», — спостерігає Віллі Чюрклунд.

Камінь розчавлює «сіреньку посередність». Трагічність цього підкреслюється усвідомленням своєї сірості та незмога вибратися з circulus vitiosus.

Простота сюжету розбивається різними точками обсервації. Це погляд ззовні — іронічний та всезнаючий, погляди зсередини — часом істеричний, часом втомлений нерозумінням. «ПОНЕДІЛОК Соланж спить скраю, Гуґо — під стіною. «Я можу спати й скраю, — каже Гуґо, — мені однаково». Але Соланж і далі спить ВІВТОРОК скраю», «Палай! Палай! Палай! (Не мовчи. Про що ти думаєш? Говори!)». Описи середовища існування — реалістичні, рельєфно контрастують із сюрреалістичними картинками, колупаннями всередині. Апогеєм стає перетворення Соланж — «Без ніякого опору вона віддалася на волю дивовижного перетворення. В нагороду за всі твої, Соланж, пориви ти стала пучком осоки, його не відрізнити від решти до нього подібних».

Переклад зі шведської Олега Короля.

Дизайн обкладинки Юри Пікаса.

Віллі Чюрклунд. Соланж. Тернопіль,  «Крок». 2014, - 68 с.