Далі, начебто, все йде, як того велить класика детективного жанру: автор раз за разом описує цю апокаліптичну (для однієї окремо взятої душі) картину, доповнюючи її новими деталями, враженнями, відчуттями. От-от об’єктив авторської візії відійде на достатню віддаль, щоб проявити всю повноту картини з усіма героями цієї невеличкої драми, сюжетними ходами і психологічними нюансами.

Але тут автор починає з читачем якусь свою хитромудру гру з текстами і підтекстами, свідомістю і підсвідомістю, реальністю та ірреальністю. І все, що на початку заповідалося як беззаперечна об’єктивна істина, починає розпливатися, як бензинова пляма в калюжі, підсміюючись різними барвами з того, хто шукає в тексті логічної одновимірності. Так, той же початок сюжету, який однозначно читався як фінал долі головного героя, з часом починає сприйматися як частина його творчих фантазій, адже саме так починається роман, який він мріє написати. Так само, плодом фантазії стають дві доньки-близнючки Сильвестра Васильчука, яких, схоже, ніколи не існувало, ретельно підготоване вбивство Лідиної сестри-близнючки, ба, навіть вірне кохання двох зайців, волею долі закинутих на той самий самотній острів посеред лісового озера. Автор наче пропонує читачеві самому вибрати варіант, який тому більше до вподоби. Квінтесенцією цих авторських містифікацій можна назвати міркування того ж зайця з острова, який з часом і сам починає сумніватися: «а що, як їхнє мислення, відчуття, переживання, спогади існують в уяві цього чоловіка?», наче перегукуючись із думками головного героя: «Якось він подумав, що вигадкою є сам. Не реальним, а таким, що існує в чиїйсь уяві».

Хоча, якщо відкинути всю цю містифікацію, сюжет вимальовується якщо не детективний, то, принаймні, драматичний (чи й мелодраматичний – кому що більше до душі): молодий чоловік, успішний філолог, кандидат наук, що має своє місце на кафедрі, молоду дружину і працює над докторською дисертацією, кидає все і їде в далеке село, щоб стати фермером і «другим чоловіком» колишньої однокласниці, яку давно розлюбив і практично викреслив зі свого життя. Їде він туди не за покликом серця, не для того, щоб відродити колишні почуття, а щоб довести самому собі, що він здатний прийняти цей виклик, хоча, наперед знає, що вже програв. І єдине виправдання за цей програш – отой загублений у нетрях Волинського Полісся острів, на якому має все статися.

Оце, власне, і все. Все, що лежить на поверхні сюжетного айсберга «Острова Сильвестра». Все, що стосується твердої логіки й об’єктивної реальності оповіді. А все решта – його підводна частина, внутрішній світ героїв, який виявляється набагато химерніший і ірраціональніший, ніж зовнішній фасад їхнього життя. Коли починаєш це бачити і розуміти, за  позірним добробутом їхнього існування проступає така самотність, така душевна порожнеча, від якої і сам світ розлітається на мільйони дрібних кавалків, за якими герої марно намагаються сховатися від правди життя.

Самотність як карма, як внутрішня сутність, є визначальною в долі практично кожного героя «Острова Сильвестра». В цьому вони чимось нагадують родину Буендіа із Маркесових «Ста років самотності». Сам Сильвестр Васильчук намагається заховатися від життя за химерним плетивом слів (при чому – обов’язково поетичним, бо проза – це загрозливо близько до самого життя), Ніна – за власною ідеєю-фікс працювати в селі і мати багато дітей, її сестра Яніна, Нінине альтер-его у сприйнятті Сильвестра (і не тільки), – за тисячами розтиражованих янголів і квітів, Ліда – за щоденником неіснуючих доньок Віти і Віки. Однак, вони приречені на самотність уже самим фактом свого народження, а самотність – це категорія самодостатня, тому, насправді, їм ніхто не потрібен (це відчуває Яніна, вгадавши в Сильвестрові споріднену душу, але так і не наважившись піти далі). А відтак – їхні вчинки такі передбачувані: Ніна, пропонуючи Сильвестру стати її чоловіком, наперед знає, що через рік він неодмінно приїде, а Ліда, прагнучи отримати дитину від Сильвестра, з точністю до кілометра визначає острів, куди той обов’язково припливе, і навіть підселяє туди напередодні майбутню сурогатну матір. І лише Світлана виявляється чи не єдиною живою душею в цьому театрі масок та дитячих комплексів, тому сюжет отримує зовсім інше продовження.

До речі, Володимир Лис – майстер у змальовуванні дитячих психотравм. Він любить описувати тих, кого в дитинстві називали «виродками», і кому доводилося все життя доводити світові своє право на це життя. Таким є Сильвестр – четвертий із «дев’яти дітей, котрі вижили (двоє померло) у сім’ї, де, народжуючись, діти були віддані самі собі», який хапався за науку, як за соломинку, яка порятує його від родинного п’яного болота, а гранчаки мутної рідини, яку батько з братами таки змушували його випивати, вибльовував за хлівом. Такою є Яніна, від якої ще до народження відмовився рідний батько та бабуся, а мати та вітчим все життя тихо ненавиділи її. Такою є Ліда, яка чи справді була причетна до загибелі своєї сестри, чи повірити в це її змусило божевілля матері, яка не змогла змиритися з утратою. Зрештою, десь глибоко в душі такою є і сама Ніна – хоча в тексті про це не сказано жодного слова, однак відсутність смаку до життя, прагнення нездатність до любові компенсувати намаганням зробити добро ближньому своєму: ввести Сильвестра в компанію козирного Князя, підтримати свого одногрупника, ставши йому тимчасовою жінкою, наперед знаючи, що це тимчасово, зрештою, після смерті чоловіка вперше дозволити Князеві переспати з нею («Вона сказала, що це єдине, що мені може подарувати») – все це видає все ту ж дитячу психотравму, передану в спадок чи то батьками, чи то самим життям. Тому й сам роман створює враження дії-недії, коли не зовсім розумієш: чи те, про що йдеться, вже сталося, чи ще має статися. Зрештою, це в даному випадку не грає жодної ролі, як і те, що головний герой спромігся вижити – для роману це немає жодного значення.

До речі, таким же «виродком» є і ще один герой Володимира Лиса – блискучий авантюрист Прокіп Марушко із роману «Маска», син селянки й голландця, найнятого паном доглядати за кіньми. Не маючи жодної освіти, він блискуче знав вісім мов, міг легко прикидатися і шляхтичем Мечиславом Кульчинським, князем Людвігом чи графом Естергазі. Однак, усі його розбійницькі «подвиги» і салонні романи – це, мовою психології, не що інше, як гіперкомпенсація, яка не здатна заглушити в душі відчуття, що ти для цього світу – лише «виродок», «байстрюк», а тому, щоб ти не зробив у цьому житті, ти приречений на самотність.

В одному з інтерв’ю Володимир Лис, пояснював фінал свого роману «Острів Сильвестра» словами Йосипа Бродського, який казав у своїй Нобелівській лекції про те, що порятувати весь світ вже не вдасться, але врятувати одну людину – ще можливо. Сам Лис у фіналі свого роману спромігся на порятунок руками преподобного Сильвестра Печерського лише одного зайця із загубленого посеред лісового озера острова – решта стали жертвою кривавої розправи селян, яким рятівник показав дорогу до дармової зайчатини. Однак, дивлячись на самотню фігуру із зайцем на руках посеред закривавленого острова, на думку мимоволі спадають слова про дорогу, встелену благими намірами. Зрештою, це теж питання вибору.