Усе починалося з самотності. Можна багато просторікувати про особливості характеру чи виховання, але самотність – це невблаганний жереб.

Степан Процюк. «Гілочка і Муркотасик»

Повість Степана Процюка «Гілочка і Муркотасик» – унікальна художня екзистенційна гендерна студія. Де маскулінне й фемінне мислення та чуття зосереджені на заповненні самотності коханням. Чоловіча самотність у творчості письменника завжди відкрита структура, яка тяжіє до пошуку жінки. Тому, у кожному тексті, кохання – вітаїстична спроба витіснити онтологічне тіло самотності.

* * *

Вона відповіла, що знає скільки йому років: «Сорок три. А мені двадцять п’ять». Він подумав: «(Гм-гм... а чому б і ні? Вона сама проситься... Що я втрачаю... потім жалкуватиму, що відмовив... чи з одною жінкою я кохався... полюбимося і розійдемося... але... тут щось не так...)». У такій напівграйливій манері розпочинається історія кохання між Іриною та Костем у повісті «Гілочка і Муркотасик» Степана Процюка.

Паралельно з метафізичного простору доносяться перестороги стосовно цих стосунків: «...Відступіться. Забудьте. Викиньте із серця. Ви не створені одне для одного. Надто багато перешкод. Надто багато людей ви зробите нещасливими. Надто несполучним є ваш вік. Надто багато обов’язків маєте перед іншими».

Чоловіче й жіноче психологічне утворення в тексті творить активну складну ситуацію взаємин з тенденцією до драматичності. Фемінне начало входить у маскулінний простір, надаючи йому нової якості – відчуття власної потрібності. Натомість вихід з нього провокує ряд деструктивних процесів для обох суб’єктів.

Укотре герої Степана Процюка опиняються на психо-тектонічному зсуві поведінкової норми. Починають балансувати в помежів’ї шлюбу й адюльтеру. Їхні стосунки перебувають у просторі невизначеності. Однак алгоритми Любові актуальні і в ньому. І, на жаль, запрограмовані на розвиток за викриивленим сценарієм, де бажання вірності, відданості модифікується в жіночу істерію та чоловічу спробу ритуалізації взаємин.

Кость прагне всеціло володіти нею, але це бажання в дійсності має перешкоду, бо Ірина заміжня. Відтак у підсвідомості виринають страхи дикої зради, що в алегорично-гротескній формі оприявлюється в його фантазіях, снах: «Костеві незрідка видавалося, що його Гілочка веде паралельне життя, що їй мало його, що вона має короткочасні сексуальні пригоди, про які він не знає. Це було нестерпно. <...> Кость уявляв ці пестощі, чужі чоловічі руки, її еротоманію і хтивість. Тоді він ненавидів свою Гілочку».

Почуття власності для чоловіка часто реалізується в жіночому об’єкті. Маскулінний інтелект Костя попри усвідомлення (з погляду соціальних етики та моралі) табуйованого кохання, у парадоксальному режимі структурує  ідеальний світ. Світ неспівпадінь з реальністю. Звідси бере початок невротичний конфлікт бажаного й дійсного. Невдоволення потреби (бути з коханою половинкою «цілком і повністю») у психо-емоційній сфері провокує низку психо-фізіологічних проблем.

Спонтанна садистична агресія Костя до Ірини циклотемічно трансформується в лібідозну ніжність до неї: «Ти говориш щось образливе... кричиш... кажеш, що я переспала з усім складом журі... що я – підстилка й блядь... що ти не можеш так жити далі... Раптом даєш мені ляпас. Я падаю на підлогу. На лиці кров. Це твій ритуал? Він насправді такий? Тоді ти бліднеш, шепочеш якісь перепрошування... Ти хочеш мене трахнути? Ти – шизофренік!» Генеза акту агресії до жіночого об’єкта у психіці Костя випливає із внутрішнього глибинного екстраполювання спротиву до її заміжжя, до законного чоловіка.

Аналогічна симптоматика ревнощів, агресії проявляється й в Ірини: «...вважала, що її Муркотасик щось приховує від неї... А своїми безглуздими ревнощами, своєю параноїдальною маячнею лише хоче вдало заховати своє гидотне донжуанське єство». Так вона уперше вловлює ноти огиди, а відтак злості до коханого, до їхнього кохання.

Проблеми душевно-духовного виміру у психосвідомості жінки провокують розлади в сексуально-інтимній сфері: «Раптом Іра заридала. У цьому плачі було щось моторошне й принизливе для нього. Вони ніколи не мали сварок через любощі. <...> Запала гнітюча мовчанка. Повітря їхніх зустрічей ранило. <...> Іра знову заплакала. Як семирічне дівчатко. Її сльози заливали постіль, подушку, повітря. Костевими щоками також скотилося кілька сльозин». Систематичне невдоволення, замовчувані притензії, неможливість абсолютної самовіддачі призводить до розчарувань одне в одному.

Герої С. Процюка мають кохання за панацею від екзистенційного душевного вакууму, любощі – за симулякр ідеального єднання. Плекаючи спрагу одне в одному, вони готові брати, але не віддавати. Таким чином, поглиблюють власний егоїзм, покликання якого – руйнувати когось і себе: «Ви стомилися від вашого кохання, вашої боротьби егоїзмів, вашої самотності на двох, вашого гріха. Ви не відкриєте свої серця для іншої любові, а її нездатна замінити жодна людина. Ви покладаєте одне на другого занадто  великі сподіванки. Ви неспроможні їх виконати. Звідси всі ваші біди. Бо ваша любов є лише додатком до ваших нарцисизмів».

Окреслена в тексті модель кохання є ілюстративним матеріалом невротичних гендерних взаємин, коли, за К. Хорні, невротичні особистості не вміють любити, але тотально прагнуть, щоб любили їх. В умовних психо-медичних висновках С. Процюк резюмує про неможливість здорових щасливих стосунків між нездоровими й нещасливими, ураженими симптомами неврозів: «Ліфт велетенського хмародряпа не працює. А вони йдуть і йдуть. Скочуються донизу. Підходять до сонця, щоб знову покотитися донизу впертими і наївними клубками. Нехай ідуть. Нехай вірять в успіх Сізіфової праці».

Універсальну психологічну інтенцію стосовно взаємин і доль героїв у післямові «Клаптик світла для відчаю» моделює Богдан Пастух: «Це крапка в розвитку людини люблячої, людини – шукача щастя». Вибираючи психо-екзистенційну есенцію у стосунках чоловіка і жінки з повісті «Гілочка і Муркотасик», літературознавець підсумовує, що ««це історія кохання, зради, приреченості сильних почуттів на поразку в соціумі», «гола морфологія людського життя в соціальному просторі», «письменник представляє нам людину, яка роздерта власним сумлінням між покликом обов’язку та власною природою. З цієї неспівмірності розпочинаєтсья психологічний конфлікт всередині персонажа». Схильність Костя та Ірини до невротичності лише поглиблює окреслений Б. Пастухом глибинний психо-соціальний конфлікт.

Розчарування неможливістю абсолютного злучення у психіці героїв компенсується ревнощами. У підсвідомості чоловіка й жінки вони є своєрідними механізмами інтерпретації факту «життя нарізно». Ревнощі, з потенцією припущень численних романів-зрад, якоюсь мірою є спробою мотивації невідбутості співжиття. Так Кость пояснює собі, чому вони з Іриною не разом (бо можливо в неї не лише законний чоловік, а й ще інші); так Ірина розуміє свою неприязнь до Костя (бо можливо він веде себе, як Казанова).

У текстуальному просторі кохання чоловіка і жінки уражене ревнощами, а відтак вищою мірою їх градації – ненавистю. Ненавистю одне до одного, яка проявляється в невротичних снах героїв: то на Костя падає багатоповерхівка, то «Ірина вправно, наче м’ясник, починає розрубувати на кавалки Костеве тіло. <...> Кохана каструє тебе», то у нього на очах її беруть голі чоловіки-офіціанти. 

Згодом незадоволення, притензії, ревнощі та ненависть виїдають кохання і любов, залишивши (як було спочатку) в чоловічому психо-екзистенційному просторі заповнену вакуумом любові порожнечу. Костева фантазія структурує підсвідомі вольові бажання, які в реальності не спромігся здійснити. Він уявляє, як зустрічає Ірину з її законним чоловіком, як відкриває йому правду, а потім кидається цілувати руки або ...душити: «Мені однаково: душити чи цілувати руки»... Однак далі вивертів уяви справа не доходить. Він назавжди втрачає її. Вона – його. І кожне з них – себе.

* * *

«Не зуміли зберегти. Не цінували. Не розуміли. Залишився тільки біль і образа. Усе банально. Тупо. По-дурному. Цікаво лише, чи ви були приречені зразу,  чи нарощували нелюбов поволі. Так протікає кран. Так діє сповільнена отрута. Так осквернюється найдорожче».

* * *

І [на/не]марне: шукати Асклепія.