Хто ти, людино; твоя доля – втілення генетичної програми, відкориговане обставинами суспільно-політичних реалій, чи все-таки первісно чистий аркуш, на якому в твоїй особі пише себе епоха? Чи, як філософствував  у парадигмі гончарського ремесла, Юстин Бусел, батько головного персонажа «Полювання на чорного бусла», «людина – мов кавалок глини, із якого можна виліпити що завгодно: і звичайну  макітру для вареників, і витвір небаченої краси, від якого очей не відвести. Та однаково вона буде ніким, допоки її не обпалить вогонь, не загартує горно, допоки випробування не зроблять її тим, що вже легше розбити, аніж переліпити, змінити». Чи спроможні найбезперспективніші суспільно-політичні реалії, коли, як у «Меланхолії опору» акцентує Ласло Краснагоркаї (переклад Олександра Вешелені), «майбутнє стало  підступним, минуле  - непригадним, а функціонування повсякденного життя – невираховним»,  стати «винятковою порожнечею часу, буттям без тривання»? Наскільки визначальні для падінь і злетів кожного виклики судженого для  нього земного шляху часу? На ці та інші  споконвічні філософеми у контексті створеного художнього світу пропонує читачеві  «Полювання на чорного бусла» спільні пошуки відповідей, які не завше вписуватимуться в парадигму  узвичаєного того чи іншого «канону».  Добро і зло, які бумерангом повертаються з минулого в сьогодення, стають визначальними у сценаріях життєвих шляхів, передовсім зважаючи на персональний вибір. Тож у цьому сенсі не можна не погодитися з аксіомою, яку нагадує Надія Гуменюк, покликаючись на  Джона Толкієна (Толкіна):  «Ми не обираємо часи. Ми можемо лише вирішувати, як жити у ті часи, які обрали нас». 

«Полювання на чорного бусла» -  це й художня історія Тирличів (з покликанням на дослідження поліських амазонок  львівського професора, уродження Волині Івана Денисюка). За версією авторки  роману, село започаткували Катерина й Михайло, закохані втікачі від панської сваволі, які  «поклялися ніколи, як би не склалася доля, не повертатися у панське рабство»,  поселилися посеред лісу на галявині, де було, вочевидь, давнє язичницьке поселення, порослій тирличем, оточеній болотами,   поряд із річечкою, що «впадала у чисте, як сльоза, озеро».  Це село, попри всі виклики епох, зберігало свою  глибинну унікальність. «Тирличі залишалися маленьким острівцем посеред лісу, до якого звістки про великі події доходили, як тихі озерні хвилі до піщаних берегів. Припливали і входили в пісок, нічого не змінюючи».   

Сюжетні лінії  роману, структурованого на три  частини («Мелашка та містер N.», «Полювання на сни» з двома розділами: «У пошуках чорного бусла» та «Згадати все», «Ефект бумеранга») сконцентровуються передовсім на унікальній долі   Данила Бусла. Зрештою, спершу він постає як невідомий, який  перебуває під впливом амнезії  та  й залишається живим завдяки щасливій  випадковості  (чи все-таки невипадковій закономірності), котрого відтак   називали Недільком. Авторці  «Полювання на чорного бусла» вдається буквально з перших же речень роману вдається заінтригувати детективною загадкою  неймовірної долі. Тож читання цієї книги – це і захопливий рух до розгадки  життєвих колізій, й наближення до усвідомлення універсальних виявів кожного життєпису. Адже не завжди навіть найсуворіші, майже фатальні обставини  виявляються всесильними щодо тих, хто спроможний на принциповий власний вибір, не сумніваючись у волі Провидіння. Як ще одна ілюстрація до вище висловленого – і те, що судилося  пережити Данилові Буслу. Він, народжений у Воркуті, де після ув’язнення  у спецпоселенні  жили батьки, ледь-ледь пам’ятиме матір, яка померла, коли тільки-но починав усвідомлювати себе. Відтак, після повернення в Україну, на його очах закатували батька. Внаслідок  цього хлопчик втрачає дар мовлення. Врятований ромкою  Ілоною Сенченко,  виховується у її сім’ї. Терезу, донечку Ілони та  Васика,  невдовзі сприймає  як молодшу  сестру: «І маленька веселинка, з білосніжною, як у покійної бабусі, шкірою  та темними, як у мами, очима, взяла на себе роль учительки й опікунки. Вона гладила Данилка по голові, наче це він молодший за неї, міцно тримала рученятами за шию, змушувала гратися з нею і постійно щебетала. Шептала по-своєму, так, як розмовляли між собою її тато й мама».  Тож і дар  мовлення повернувся до хлопчика  завдяки Терезці. Причому тоді  «перше речення, яке промовив Данилко після тривалого мовчання, прозвучало циганською мовою». Але лихо вже  наче очікувало, щоб продовжити суворо екзаменувати дитину.  Данилко та  Терезка, покупавшись у річечці, повернувшись додому, «після лугової ідилії, після лагідної гармонії неба, річки і трави», побачать  жахливу картину: посеред кімнати лежала вбита Ілона, а біля  неї просто на  підлозі сидів Васик, якого  звинуватять  у вбивстві  дружини та ув’язнять.  Після цього, здавалося б, шляхи дітей назавше розійдуться. Данило зростатиме  в дитбудинку (з епізодом усиновлення психічною неадекватною жінкою), навчатиметься в ПТУ, служитиме у війську неподалік від Сиктивкара, після закінчення терміну служби відвідає Воркуту, шукаючи могилу матері. Тут хлопець  «розшукав старий цвинтар Совєтського. На занедбаній його частині подекуди ще здіймалися горбики і бовваніли похилені хрести… Він проходив кілька годин, подивувався, скільки  тут українських прізвищ, але свого  так і не знайшов. Поклав куплені квіти на одну з бізіменних могил. А раптом це саме та, яку він шукав. От і висповідався. От і поговорив. Простіть, мамо! Розумів, що провини його  тут немає, але синдром загубленої пам’яті відтепер постійно буде нагадувати про себе». Данило отримає вищу освіту, стане успішним архітектором, повернеться на праотчу землю, аби не розминутися із коханням й  водночас опинитися на волосинку  від смерті. Та його завше, у чому час від часу переконуватиметься, попри найглухіші кути, начебто тотальну безвихідь, вирятовуватиме Провидіння. Адже «якщо Бог хоче тобі допомогти, то це не означає, що він має взяти тебе за руку і повести потрібною дорогою чи хоча б шепнути на вухо, куди  йти. Для цього Він посилає тобі іншу людину, і не обов’язково зразкову і приємну, а навіть таку, як цей хаотичний і холеричний Федос. Десь там, де зароджуються небесні та земні стихії та брунькується Вічність, ще до знайомства із замовником палаццо, а може, й задовго до повернення в рідне місто із заполярної Воркути, вже були передбачені і їхня розмова, і його згода. А може, сценарій життя Данила, сина Юстинового,  був написаний ще до його народження».

Як переконується читач «Полювання на чорного бусла», життєвий шлях головного персонажа роману – це  продовження родинної дороги Буслів. Надія Гуменюк, у відповідністю з художньою доцільністю, зміщуючи часові пласти, проводить екскурс  у минуле, яке постійно відлунює у сьогоденні.  Її епічне полотно – і своєрідна історія протистояння двох родин, яка зрештою завершиться зникнення однієї з них. Але цей конфлікт без рятівного проблиску любові між «воюючими» сторонами (як, скажімо, в «Тінях забутих предків» Михайла Коцюбинського).  «Неприязнь їхня мала давню історію, вона започаткувалася ще в енному поколінні і поступово перейшла в родову звичку, - зазначає  авторка роману. - Родини Буслів і Драговинчуків чогось з діда-прадіда недолюблювали одна одну. А доля ніби навмисне, чи то жартуючи, чи провокуючи, знову й з нову підкидала зачіпки для протистояння». Вочевидь, це зумовлювалося не стільки зачарованими колами фатуму, скільки  ціннісними орієнтирами, тим генетичним спадком,  носіями якого були нові покоління, неписаними правилами, яких дотримувалися нащадки. Тож і протистояння між ними ставало неминучістю. Мирон Драговинчук, будучи  сторожем тартака, панського саду, змайструє подіб’я до бумеранга (його  бачив у ромів-циркачів), аби не просто виявити  себе ретельним  виконавцем-служакою. Він тішивши від своєї можливості безкарно приносити біль односельцям.  «Цілився здебільшого по ногах, тож кілька хлопчаків у селі заледве не стали  каліками і все життя носили шрами від Драговинчукової зброї».  Причому зміна владної вітрини не змінює сутності вдачі одержимих ненавистю. Вони безпроблемно адаптовуються до вимог окупаційних режимів. Син Мирона, Танаско Драганчук «відразу став своїм для «визволителів», напросився до їхнього активу, вступив до комсомолу… Юстин сердився, називав його бовдуром  несусвітнім». Коли ж прийшли німецькі окупанти, їм знову слугує Танаско. До того ж ще рельєфнішим стає антагонізм між Буслами й Драганчуками, коли   з лініями  їхній життєписів  переплітається  і доля ромської родини Ковачів. І  закоханість обох в циганську красуню Митку  стала «проявником»  справжності почуттів. Адже коли  один  не може  не жити любов’ю, то інший, одержимий хіба хіттю, не має цього дару і стає вбивцею.  «Митку смерть наздогнала у лісі… Юстин відразу продумав на Танаска. А коли знайшов у кущах, неподалік від тіла коханої бумеранг, вже й не сумнівався: убивця – Танаско». 

Після  приходу «других совєтів», Танаско,   переховуючись то на даху власної хати, то серед руїн на Монастирській  гірці,  живе ненавистю до Юстина.  І тоді, коли пише  як інкогніто фальшивий  донос, й коли той із сином повертається з Воркути.  Син і дочка ненависника  підтверджують правило, що яблуко від яблуні далеко не відкотиться. Ростик закінчив технікум механізації, Секлета – медичне училище. Але при цьому «діти вдалися у Танаска, перейняли  від нього не тільки риси обличчя, але й  натуру. Особливо Ростик, жорстокий навіть у ставленні до рідної матері, жадібний до грошей і марнославний». Розмірковуючи про причинно-наслідкові  зв’язки у цьому випадку, письменниця пояснює, чому так сталося. У  мовчазного Ростика був комплекс страху, образ «на однокласників, на школу, на село, на весь світ і навіть на Бога, Який не дав йому такого дитинства, як іншим дітям, котрі спокійно жили разом зі своїми татами… А він завжди тремтів від страху, коли батько ночами шкрябався в двері… Образи і страх поступово перероджувались на злість і затаєну ненависть». 

Зрештою, син стане співучасником убивства Танаском, який, відрубуючи Юстинові  по одному пальці, хотів дізнатися  не стільки про сховані цінності, оскільки  насправді   «його на так навіть обходили ті церковні речі, що потрапили до Юстина. Він прагнув реваншу, верховенства».  Та повсякчасно  домагаючись задоволення своїх лиховісних планів, убивця не відчуває себе переможцем. Можливо, якісь майже невідчутні проблиски совісті все-таки позбавляють спокою  навіть нелюда.  Моторошна містична картина, яку пропонує письменниця, - як початок присуду долі над   Танаском, який  повертається  у підземелля на гірці, «але монастрир його вже не прийняв до себе. Тільки-но він увімкнув ліхтарик і почав спускатися сходами в підземне укриття, як раптом наче наштовхнувся на невидиму стіну. Лаявся, розмахував поперед себе руками, штовхав застояле повітря головою, але не міг ступити й кроку. Зрештою, очі вихопили із темряви     таке, що йому і мову відняло. З тунелю, що відгалужувався від чотиригранного підземного  «фоє», де він облаштував собі спальник, повільно виходив… чорний бусел. Птах був майже людського зросту   і з людськими очима». І відтак – з’ява Митки: «Ти хотів збезчестити мене. І коли я упала… Коли вже не могла підвестися після удару в шию…Ти обіцяв  подарувати мені життя… А я сказала, що моє життя подароване мені Богом і моїми батьками. Ти ж можеш тільки забрати, але моя смерть стане початком твого проклятого роду. Пам’ятаєш? Я сказала, що ти залишся сам, як вовкулака, і на тобі закінчиться твій рід. Так і буде!»   «Чув про закон бумеранга?- обізвався Юстин, пригортаючи безпалою рукою до себе Митку. – Що запустиш, те і повернеться до тебе. Вже скоро, Танаску…».  

Чи навчило  чомусь життя цього нелюда? Чи відчув  якщо не неспокутуваний гріх, то бодай провину за невинно вбитих?  Замість каяття він продовжує відчувати себе вершителем доль, зодягаючи маску пророка зі старозаповітним  іменем Творця. Та, «як і пророкувала Митка, Танаско пережив своїх дітей і саме на ньому  невдовзі мав обірватися рід Драговинчуків. Гріхів у лжепророка назбиралося стільки, що решти років його життя уже не вистачило б. А що медичні експерти не повірили в те, що перед ними сам бог Саваоф, то визнали старого Драговинчука неадекватним і відправили його доживати віку в спеціалізованому закладі, що замінив йому в’язницю.  Танаско ніяк не міг оговтатися після своєї, вже останньої, поразки, намагався у лікарні пророкувати, створити свою бодай невелику групу підтримки зі схиблених пацієнтів… Здоров’я здавало, пам’ять  cтрімко покидала авантюрний мозок старого лиходія. Іноді він говорив про якусь чашу безсмертя, заховану у Тирличах… Ні чаші, ні ікони, ні інших предметів церковного начиння, які розшукував Танаско, ніхто досі не бачив».  Як висловлює припущення авторка роману, не сумніваючись у неодмінному торжестві добра,  «можливо, вони несподівано з’являться  тоді, коли монастирська гірка, перетворена на пастку для людей, знову стане святим місцем». 

Якщо Драганчуки неспроможні вирватися  з облоги душевної  пітьми (зважаючи і на генетичний спадок, і відсутність  спроб жити по-людськи), то родина Буслів – цілковитий антипод. Юстин, успадкувавши від батька, дзвонаря та гончаря, мистецьке  сприймання світу,  - надзвичайно чуйна і водночас принципово вольова  патріотична людина. Він повертається 1964 року зі спецпоселення до рідних Тирличів разом із п’ятирічним сином.  «Першим, хто зустрів господаря після його повернення додому, був чорний бусол. Рано-вранці, тільки-но Юстин прокинувся, над хатою почулося характерне чи-лін, чи-лін, чи-лін. Юстин відразу впізнав цей голос. Дитина лісу, він знав у ньому всі місця і місцини. А найбільше його завжди  манило до себе урочище за вересовим пустищем, де гніздилися ці чорні відлюдьки. Отже, бусел    привітав його і хлопчика піснею. І від того співу стало легше на душі».  

Тож  і, попри все пережите, цей  світлий чоловік ще мав стільки нерозтрачених почуттів. Тому й  «з  першої  ж  зустрічі між Юстином та Ілоною  виникла ота невидима духовна сув’язь, яка робить абсолютно чужих людей своїми. Ілона нагадувала чоловікові Митку – була такою ж  на вроду і характер, поєднання якоїсь дитячої довірливості і наївності  із артистичним шармом та ромським гонором, теж як у старшої сестри. Ілона ж сприйняла колишнього коханого   Митки майже як родича – якщо Юстин любив її рідну сестру, то й для неї він рідна душа». Вона й, коли  гине Юстин, рятує  Данилка і разом із чоловіком  Васиком  і донькою Терезою  тікає з Тирличів. А відтак і сама стає жертвою Танаска. І, здавалося б,  і  її доньці Терезі не уникнути трагічної  рабської залежності   від  сваволі Драганчуків. Але, попри начебто безвихідь, складеться інакше.  

Надія Гуменюк, проєктуючи неймовірний шлях героїні роману, вдачу якої  не  зламали ні дитбунок, ні названі батьки     Марина Клавдіївна та Лев Мусійович, ні інтернат, зауважує, що Терезу «манила дорога, довга-предовга, через ліси і степи, через міста і пустелі, аж за небокрай. Кров передків, розбуджена маленьким впертющим і непереможним геном, нуртувала в її юному тілі, потребувала руху, дії, простору». Тож і «дівчина все більше ставала тією, якою завжди хотіла стати, якою була запрограмована своєю артистичною природою. Перше визнання їй принесли виступи на сцені культосвітнього училища, до якого вона, як і планувалося, потрапила відразу після школи-інтернату. А тоді, якось дуже вже скоро, навіть несподівано, на її гонорову голівку впала загальноміська слава». 

За таких обставин кохання, що поєднало Данила й Терезу, не могло бути безхмарним від першого освідчення хлопця, коли  він процитує  монолог Лукаша до Мавки з «Лісової пісні» Лесі Українки, до того дня, коли він врятує дівчину з фактичного ув’язнення Ростиславом Драганчуком.  Данило ображатиметься, коли на  грудях Терезиної подружки побачить  срібну ладанку у вигляді серця, «адже це не просто прикраса, це її оберіг, можна навіть сказати їхній оберіг, бо там заховане фото, на якому вони вдвох». Їхні стосунки далеко не спрощено-одновимірні. «Якби хтось запитав його, за що він так любить Терезу, він не зміг би й відповісти відразу. Звісно ж, у них була спільна пам´ять, втеча, втрати, відчай,  горе, сирітство. Але все те, що він відчував тепер, виходило за рамки дитячих спогадів. Йому подобалося у ній все: голос, що нагадував оксамит чорнобривців, сміх, розкішна хвиля волосся, що розсипається  на плечах, коли вона закидає голову, те, як вона примружує очі від задоволення  і смішно морщить носика, коли їй щось не до вподоби, як відводить погляд, коли хоче схитрувати.  Іноді йому ставало лячно: а якщо одна з вогнистих  квіток, на які летить метелик, на  ім’я    Тереза, виявиться справжнім вогнем? А якщо на черговій гілці дерева причаїлася добре замаскована маска? Адже його Тереза така довірлива і беззахисна». Дівчина в одному з  листів, який отримає Данило під час служби у війську, обіцятиме йому: «Я тебе любитиму завжди, доки смерть не розлучить нас!» І ця, на перший погляд,  наївна обіцянка не втратить своєї сили, попри те, що згодом Данило втратить не лише  можливість  хоча б письмового спілкування, але й нічого не знатиме, де і як живе Тереза. Хіба що, може, «без надії сподівався»,  адже ж отримавши  фах архітектора, повертається на батьківщину. Але коли він знову зустрічає та визволяє  кохану, здавалося б, усі сподівання перекреслює  руками  своїх безсердечних найманців нащадок Танаска.  

Ті, хто врятує Данила, - в ореолі дивовижної непідробної людяності,  надзвичайно колоритне  літнє подружжя з однокореневими іменами Петрась і Петруня.  Вони – втілення народної мудрості,  краси непоказної  нерозтраченої доброти. А мандрівки з козою Меласею, вочевидь, суголосні  почасти зі щемливими епізодами, де фігурує цап Фабіян,  «Лебединої зграї» Василя Земляка та її кіноверсії  «Вавилон ХХ» Івана Миколайчука.  Петруня, тішачись порятунком невідомого (якого разом із чоловіком  Петрасем вважає вже хрещеником), «виставляла його перед людьми нещасною жертвою… Авжеж, невипадково, бо нічого випадкового на білому світі не буває. І якщо вже  святі  небеса перед великим святом вдруге схрестили їхні шляхи, то має бути в цьому якийсь знак». Особиста трагедія, втрата єдиного сина,   не  перетворила  Петруню та Петрася у  замкнуті  в собі самотності. Вони – дитинно світлі добротворці.  Петруні  «перед смертю їхнього з Петрасем хлопчика  явився уві сні янгол. Сказав, щоб не вельми побивалася, бо він забирає їхню дитину туди, де їй уже нічого не болітиме, де завжди сонце і багато пташок та квітів… Згадувала  посланця небесного, його спокійну усмішку, білі крила, руки, що пригортали до себе  її дитину. То якщо може наснитися те, що ще тільки має статися, то чого б не наснилося те, що було? Десь же воно зберігається, чипить у мозку, як стара фотографія на стіні» . Тож і  до Данила, який після перебування в комі втратив пам´ять, ставляться наче до сина, не сумніваючись у його майбутньому одужанні. 

Серед тих персонажів «Полювання на чорного бусла», які  і вплинуть на головного героя, і нагадають читачеві про сковородинівську настанову гармонії людини і природи, - дід Нойко.  Він «перетворив своє обійстя і садок на резиденцію для лісового птаства – майже на кожному дереві розвісив годівниці і тішився, як дитина, коли на них чулося задоволене цінькання-цвірінькання і зчинявся пташиний рейвах. Ну не дід, а дітвака, їй-богу… Нойко нагадував Данилові духа лісу, міфологічного праведного діда, сивого Лісовика, який однаково любив у своїх володіннях усіх – малих і великих, хижих і травоїдних, чотирилапих і крилатих». Син у нього загинув на шахті молодим, після цього померла дружина.  Нойко  пояснює Данилові (без пафосу, виявляючи життєву мудрість простої людини): «А я, як бачиш, вижив. З трудом, але вижив. Для чогось же мені суджено було зостатися. Може, для цих-от  дітваків, рогатих, крилатих та хвостатих. Допомагаю їм, а вони підтримують мене. Разом легше». Таке спілкування єднало цих двох людей. Тому й  «Данило  все глибше занурювався у світ Нойка з його язичницьким поклонінням природі та християнською мораллю і все більше відчував себе лісовою людиною. Заходив усе далі й далі на територію лісу… Сюди, на реліктові вже болота, що поступово висихали й зникали, у цей загублений поліський світ… Ліс приколисував тривогу, навівав спокій та умиротворення».

Власне й персоніфікована  природа в романі Надії Гуменюк – не лише фон оповіді, а й збірний образ живого (унікального, втаємниченого) світу. Тут, як відкриває для себе   Данило, будучи ще дитям, «справді неймовірно гарно. За озером (його називають Слізкою, - В.В.) вигнувся  підковою таємничий ліс, в озері така прозора вода, що аж дно просвічується і на ньому видно водяних павучків, що прокладають тонкі  борозенки на піску, на воді, на лискучих круглих листках погойдуються білосніжні лілеї. У селі  на них кажуть одолень-трава. Хлопчикові дуже хочеться зірвати хоча б одну квітку, торкнутися пальчиками до її золотистих тичинок, але не можна, бо одолень-трава захищає село від нечисті, а отже, її берегти треба – кожну квіточку, кожну пелюсточку». Захоплює ця місцина й студента-філолога Назара (Зарика) Поліщука, якого привезла в Тирличі  Старорічицька  сільська очільниця Ольга. В його очах  «Тирличі: наче круглий великодній кошик із барвистими крашанками. Хати-крашанки дерев’яні, просмолені, за тьмяністю чи свіжістю кольорів  можна визначити, як давно їх фарбували…   Вікна у всіх однакові – на шість чарунок, із синіми віконницями. Село оточене заростями дикого вересу, що ще не викинув своїх рожевих китичок, і заховане від світу зеленою стіною лісу, вона із трьох боків – як вигнутий лук».  А   для Данила, який дивом вижив і болісно повертається до повноцінного самоусвідомлення,   цей  світ – направду рятівний. Він, спинившись на   Журавлиному острові, відчуває, яка тут «тиха й лагідна краса. Така рідна, така своя. Як і це маленьке село, загублене серед лісів, наче кольорова дерев’яна  cкринька із захованими в ній споконвічними таємницями, традиціями, міфами, піснями, рушниками, людськими історіями, і водночас якимись невидимими судинами  сполучене з єдиним організмом людської цивілізації, законам якої мусить підкорятися, змінюючись при цьому, набуваючи нових рис».  Тож і для цього чоловіка «ліс довіряв йому свої схованки і відкривав таємниці, зарубцьовував і згладжував біль, заспокоював  і умиротворював, огортав тихим відчуттям гармонії з деревами і травами, звіриною і птаством». 

Надія Гуменюк також крізь призму життєвих шляхів персонажів роману акцентує увагу на феномені   обійстя, «доми», як висловлювався у своїй монографії доктор філологічних наук, професор Віктор Давидюк. Адже – це не лише прихисток, а й, на відміну  від ромського світосприймання, невід’ємна складова  українського мікрокосму.  Як зазначає авторка «Полювання на чорного бусла», «хата для українця – оберіг, чистенький та біленький, як вимита скляночка, із образами та вишитими рушниками й подушками, із пахощами борщу  та пирогів, зі столом, за яким у свята збирається вся родина, із сентиментальними спогадами, що все життя ходять по п’ятах за її дорослими дітьми й у хвилини випробувань повертають їх додому. Хата – це ще й потаємний сховок від світу, шкатулка з секретами, нерідко зі своїм сміттям, яке, проте, суворо-пресуворо заборонено виносити на люди. Для  ромів же вона – як тимчасове гніздо для перелітного птаха, яке вони готові покинути без жалю й сентиментів. Бо що таке гніздо, якщо   є небо, вітер, дороги». Тому  й до хати, згідно з українською традицією,  слід ставитися не лише дбайливо, але й як до  живої сутності. Невипадково Ликсендра (Леська) докоряє своїй сусідці: «Щось давно тебе, Секлето, не було в селі. Хоч би на Великдень навідалася, вікна помила, а то хата через більма світу білого не бачить».  У розумінні Данила Бусла, «дім – це не просто будинок. Це своя фортеця, свій маленький світ, створений  власними руками  і власною любов’ю, наповнений тим, що тобі дороге, і тими, хто тобі найдорожчий». Коли він, у хаті-пустці, самотній, перебуваючи в полоні безпам’ятства, пив чай із залишеної лісником  трави, то інтуїтивно  відчував, що вона «наче  мала якось прив’язати його до історії хати, встановити невидиму сув’язь  з її минулим, дати поштовх до спогадів».   Данило «нічого не пам’ятає, ніби хтось відрізав минуле і зачинив у потаємному часовому сховку, але дорогу до цієї хати і  саму хату, самотню, покинуту, він весь час бачив перед собою, бачив виразно, і втікав до неї, як загнаний звір від мисливських ловів». Тут  до нього поступово «пам´ять  поверталася  так, як їй самій  того  хотілося: через сни, через дотики до стін рідної хати і знайомих речей». Адже, втікши з лікарні, тільки на перший погляд випадково опиняється у батьківській хаті.  Може, це  янгол-охоронець, доля вели сюди Данила, до якого ще не повернулася пам’ять. «Сон, точніше, три короткі, проте такі виразні, яскраві, кольорові сни ще тріпотіли перед ним, як нічні метелики на віконній шибі. Відчував, що вони пов’язані    з ним, Недільком… Звів погляд на покуть. Там висіла іконка Божої Матері, на яку він досі не звертав уваги. А вона… Та вона ж точнісінько така, як та, що наснилася разом зі снігами і могилкою, та, яку вони забрали з собою, коли залишали барак і вирушали в далеку дорогу».  Відтак, ставши на стілець, зітре пил і повернувши ікону тильним  боком прочитає напис: «Спаси, Боже, Юстина і Тетяну Буслів та сина їхнього Данила. І простели їм щасливу дорогу з чужини додому». 

Внутрішні монологи, індивідуалізоване мовлення кожної дійової особи – складові стилістики авторки «Полювання на чорного бусла» у  творенні характерів. Органічні вкраплення  народної мудрості  у прислів’ях (людина планує, а Бог керує;    як не до тебе п’ється, то й не кажи «на здоров’я»; мовчи, глуха, буде менше гріха; голодній курці просо на думці) засвідчують рятівний вияв традиції за умов новітніх викликів.  А  колоритні, емоційно  забарвлені діалектизми «прописують» персонажів на Волинському Поліссі: блутало оцибенське (плутало брехливе), вердзігіль (непосида, вертун), рогатниця (відьма),  ябедина (брехлива вістка), накандибасений  (похмурий), марака (набридлива людина), тарапата (жіноча сварка)…  У цьому сенсі пригадується зізнання  Ігора Мураховського  із роману  «Жінці можна довіряти» Марії Матіос, що  «література – це насамперед  мова і людські долі. Чи, власне, людські долі, пропущені через мову». 

А долі головних персонажів роману Надії Гуменюк  осяюються оптимістичною перспективою. У весільну  подорож  Данила й Терезу   проводжають Петруня та Петрась. І  літня жінка кладе закоханим у валізу гілочку сухого полину, «бо зілля хоч і гірке, але хранить від гіркоти поза домом».  А  Данило пригадує слова Васика, батька Терези, що  «життя – то дорога». І при цьому, якою б вона нелегкою не  була, погодьмося з авторкою, що «головне: знати, куди і з ким ти ідеш. І щоб вела нею любов. Бо якщо нема любові, то навіщо  така дорога?» Ця максима, як і  в  13-му вірші   13-го розділу  Першого  постання апостола Павла до коринтян ( «А тепер залишаються віра, надія, любов — оці три. А найбільша між ними — любов!») – моральний орієнтир, завдяки якому земний шлях стає синонімом життя.