В маленькому, але одному з найстарішому міст Росії Трубчевську, який тисячу років тому належав до Чернігівського князівства, а нині підпорядкований Брянській області, ось вже майже тридцять років, в останні вихідні травня, проходить міжрегіональне, багатолюдне свято слов’янської писемності і культури «На землі Бояна».

Боян, нагадаємо читачам, – найдавніший давньоруський поет, якого згадує і цитує невідомий автор «Слова о полку Ігоревім». В цьому ж творі згадується і Трубчевськ, отож в місті ще в 1975 році спорудили пам’ятник Бояну.

Своєму «народженню» це свято зобов’язано місцевому поету і журналісту Степану Кузькіну. На жаль, він пішов із життя навесні минулого року, і альманах слов’янської літератури «На земле Бояна» відкривається передмовою Олени Юденкової про нього, віршами поета та віршами, присвяченими Степану Кузькіну. Серед останніх і рядки чернігівця Олександра Олійника, надруковані українською мовою:

На фініші теплого маю

Трубчевськ заквітчався ізнов.

Та Кузькіна Стьопи немає.

Куди ж ти, друзяко, пішов?

Нахмарене схлипує небо

В цю сумно-урочисту мить.

Я свято Бояна без тебе

Не може ніяк уявить.

1з 1997 року, теж завдяки зусиллям Степана Кузькіна, на цьому святі присуджується ще й премія Бояна. Поміж її лауреатів бачимо і наших земляків — поетів Станіслава Реп’яха, Дмитра Іванова, Олександра Олійника, Миколу Лелюка, Миколу Малого, композитора Миколу Збарацького, а також ціле гроно самодіяльних колективів з Новгорода-Сіверського, Семенівки і Чернігова. Всім лауреатам, крім диплома, вручається й грошова винагорода.

Отож у нинішньому альманасі, в рубриці «Лауреати премії Бояна», поруч із поезією та прозою брянців Клавдії Асєєвої, Василя Дандикіна, Володимира Сорочкіна, Дмитра Стахорського, Миколи Іванова,  гомельців Геннадія Говора і Юрія Фатнева, а також Анатолія Мироненка, який мешкає у місті Глухові на Сумщині і пише російською, видруковано великі добірки чернігівців Дмитра Іванова та Миколи Лелюка у перекладі Володимира Сорочкіна.

Загалом в альманасі вміщено твори майже сотню авторів. А вірші Надії Геращенко, Ірини Колтакової, Миколи Курдасова і Василени Голуб з Сумської області опубліковано українською мовою. Тематика поезії Миколи Лелюка, скажімо, углибає в часи Київської Русі:

Кони ржут, и вся степ превращаеться в слух,

Сталь повсюду звенит, угрожая бедою.

И разлита полынная горечь вокруг,

Наполняет криницы с живою водою.

А ось, наприклад, вірш про нашу сучасність поетеси Валентини Никітіної з Брянська:

Мы тянемся к власти в надежде на счастье

И просим участья… Но что за напасть!

Мне что-то рифмуется: «власти и страсти»,

Но просится рифма про «власть и украсть».

Дивлячись із яким піднесенням приїжджають чернігівці з таких свят, перечитуючи видані спеціально для цього альманахи, я щиро заздрю брянським письменникам. Адже вони протягом року мають аж три велелюдні літературні свята — окрім згаданого, наймолодшого, ще й Тютчевське свято поезії, яке проводиться в родовому маєтку Федора Тютчева в Овстузі з 1957 року, поетичне свято «Срібна ліра» в Красному Розі, присвячене творчості Олексія Толстого, поета, історичного романіста, одного із співавторів вигаданого Козьми Пруткова. Неодноразово бували на тих  фестивалях і чернігівські літератори. Чернігівщина ж не має таких поетичних свят, таких літературних традицій.

Спроби започаткувати беззмінним керівником обласного письменницького осередку, невсипущим, ініціативним Станіславом Реп’яхом, на жаль, вже покійним, проведення всесоюзного літературного свята «Чуття єдиної родини» на батьківщині Павла Тичини, на який з’їжджалися письменники майже всіх національностей з колишніх радянських республік, трохи меншого свята «Над Дніпром, Десною й Сожем», де клялися у вічному побратимстві поети і прозаїки Білорусії, Росії та України, днів чуваської літератури (у місті Острі похований основоположник чуваської поезії Мішці Сеспель) у нашому краї не прижилися. Хоч ніхто з моїх земляків нічого проти дружби народів не має, але ця дружба була настояна на такій компартійній заквасці, що від неї часом нудило. За цим надуманим братанням губилися наші національні корені. Російська ж Брянщина, як і білоруська Гомельщина таких «інтернаціональних фестів» не мали і не мають, але запрошують на свої свята чернігівських літераторів, друкують у своїх книгах, журналах, свіжий приклад тому — альманах «На земле Бояна».

То може відродимо наші традиції. Скажімо, «суботи» Михайла Коцюбинського у його ж музеї чи перейменуємо свято «Чуття єдиної родини» на поетично-тичинівский фестиваль «Сонячні кларнети» у селі Піски? Чи підтримаємо молодіжний літературний фестиваль «Гоголівка», який нещодавно ініційовано студенткою-філологинею Ніжинського університету і талановитою поеткою Олею Роляк?

Та й «Боянова земля» — це ж і Новгород-Сіверський, де княжив герой «Слова о полку Ігоревім», звідки вирушав у знаменитий похід на половців, це ж і Чернігів, де він похований. Вже кілька років у Новгороді-Сіверському проводять літературно-мистецьке свято «Нетлінне «Слово…», але воно все ж мистецьке. Як насправді мистецьке і свято «Седнівська осінь»… Не шляхетно, коли забувають про поетів…