Спочатку дві цитати для заспіву розмови:

1. Віктор Гюго: «У доісторичні часи, коли поезія – чи то вигадка, чи то

легенда, у ній завжди є Прометеєва велич.  Чим створена ця велич? Користю, яку вона приносила людям.   Орфей приборкує диких звірів, Амфіон будує міста. Поет – то приборкувач, то будівничий; Лін  допомогає  Гераклові, Музей – Дедалові; вірш – це цивілізуюча сила, – ось що було спочатку. Традиція завжди у згоді з розумом. Світлий розум народів ніколи не помиляється. Він завжди створює байки, які наповнені квінтесенцією істини.  З цієї відстані все постає великим. Тож навчіться  пізнавати в Ювеналі того поета-приборкувача, яким ви захоплюєтеся в Орфеї» (із трактату  „Вільям Шекспір“);

1. Тарас Прохасько: «Наразі ж є тільки одна царина українського, яке

дійсно є українським. Це література. Українська література, поживою і продуктом якої є українська мова. Це навіть не гетто, в якому можна було себе затишно почувати давнім європейським євреям усіх часів у багатьох країнах. Це, здається, єдина українська справжність. Тож наступним кроком диявола у його безпрограшній грі буде те, що українською літературою почнуть вважати усе, написане різними мовами у цій країні. Пора скинути карти, вийти з гри і намагатися висловлюватися точно. Навіть знаючи, що від заточки такий хід не убезпечує» (із есею „Країна мулів“).

Тепер про Миколу Мартинюка. Або ж трошки змістимо акценти: який стосунок мають запропоновані цитати до поетичної збірки Миколи Мартинюка? Безпосередній. Соціальна заангажованість і національний колорит є визначальними у його поетичній мовотворчості.

Мартинюк свою першу поетичну збірку видав ще 1997 року під назвою «Одинадцята заповідь». Колись я цю книгу рецензував на сторінках «Літературної України».Скажемо так: давно се було. Потім у нього було ще дві дитячих книжечки («Грибний дощ», 2004; «На святого Миколая», 2006). Нарешті ось ця – «Світ за Брайлем», передмову до якої написав Петро Коробчук. Тим же 2012 роком датована також історична повістина Микола Мартинюка  «Під мурами твердині». Якщо зважити, що Микола викладав і викладає українську літературу у Волинському університеті (здається, ще  у якомусь навчальному закладі), написав кандидатську дисертацію по творчости Володимира Самійленка (вийшла монографія «Національна ідея в життєтворчості Володимира Самійленка», 2009; я писав відгук на автореферат)  і вже років 7 заповзявся видавати книги у створеному ним видавництві «Твердиня», – то маємо взірець творчої, професійної, громадянської активности у часи складного визрівання державного організму, мрією про який жили десятки поколінь, і який носить імʼя «Україна». І хоча багато із нас розуміють, що назва не відповідає сьогоденному наповненню, але ще живемо сподіваннями, що колись таки прийдемо до гармонійного поєднання невловимих сенсів…

Критик і поет Петро Коробчук відзначає значний поступ у віршах Миколи Мартинюка: «Образно кажучи, його поетичне крило зміцніло, він успішно впорався з початківським накипом. Його думка набрала чітко окреслених контурів, а ліричний струмінь набув глибинності». Я не сперечатимуся із міркуваннями Петра. Зрештою, він розуміє і знає, що каже. Ба, більше, я в цілому погоджуюся із цими міркуваннями. Але маю декілька своїх тез, які тут оприлюднюю:

1. Микола Мартинюк є поетом, який сформувався на національній традиції.

Не тільки Володимир Самійленко, про якого згадує Петро Коробчук, але й та ж Леся Українка, зокрема вірш-пародія чи вірш-сатира «Слава рідній Україні», в якій вгадується ритміка «Давньої казки» чи  Василь Симоненко (вірш «Пілігрими самотності»);

1. «Світ за Брайлем» – це не поетична книга, це збірка поетичних творів.

Вона різна формально, стилістично, змістово. Маємо тут патріотичну лірику із пародійними і сатиричними нотами, маємо традиційну римовану форму вірша із верлібровими експериментами екзистенційного, інтимного, медитативного наповнення.

1. «Світ за Брайлем» є своєрідною щоденниковою сповіддю-міркуваннями

автора. Бо тематичний пласт віршів, їхнє настроєво-емоційне забарвлення лише увиразнюють стихійність і випадковість записів.

1. Напевне що останнє. Мартинюк міг би бути дуже добрим поетом (про те,

що він є поетом, я сказав на початку), але йому не вистачає часу для зосередження. Він настільки відкритий до світу, і ще так багато хоче встигнути, що його фрагментарна фіксація настроїв і почуттів не встигає викристалізуватися у потрібній формі. А тому зустрічаємо деякий поспіх.

Мій загальний висновок буде позитивним. І не тому, що Микола Мартинюк видавець ( у тому числі двох моїх книг). Моя позитивна оцінка зумовлена тією потенційною напругою поетичного горіння, яка ще зовсім себе не вичерпала. Гадаю, що Микола Мартинюк ще не раз приємно подивує читачів добрим поетичним слухом і вишуканою поетичною мовою. У цьому висновкові мене переконує один із найкращих віршів цієї збірки, відзначений також Петром Коробчуком, «Життя всього – від Пасхи і до Трійці…» Якщо поет спромігся на такий рівень довірливої розмови, він вже ніколи не забуде про нього. Інакше, се не поет…