Вийшов другий том десятитомної «Історії української літератури» професора Юрія Коваліва. Ця авторська історія літератури описує й аналізує наше красне письменство від кінця позаминулого століття аж до найновіших часів, до найактуальніших явищ нашого літературного процесу. Подейкують (а то й кажуть із авторитетною відповідальністю), що до кінця цього календарного року має вийти і третій том. Але це вже деталі. Наразі ж маємо другий том, який заокруглює розгляд української літератури зламу століть (позаминулого й минулого).

Перший і другий томи мають загальну підназву «У пошуках іманентного сенсу», яку я не так давно переклав формулюванням «У пошуках питомого смислу». Не буду повертатися до тлумачення цього формулювання, як і не буду наразі мандрувати за Марселем Прустом «у пошуках втраченого часу». Бо якщо питомий смисл є, то він таки є, а якщо час втрачений, то таки втрачений, і його не вернеш, як і не вернеш, наче у тій пісеньці, «ні весни, ні кохання».

Якщо в першому томі «Історії…» Ю. Коваліва (окрім загальних методологічних питань) головна увага була сконцентрована на поезії, на авторах-поетах (які могли працювати і в інших літературних сферах), то другий том присвячений прозі, авторам-прозаїкам, а також драматургії, і відповідно – авторам-драматургам.

Маємо два блоки, перший із яких (прозовий) займає левову частку тому, а другий (драматургічний) є ледь не втричі меншим. Отже, спершу про прозу. Перший блок називається «Жанрово-стильові пошуки української прози на межі ХІХ–ХХ ст.» й поділяється на чотири розділи.

У першому розділі розглянуто загальні питання, він поділяється на підрозділи «Українська проза на шляху від епізації до ліризації», «Роман і його різновиди», «Повість та її різновиди», «Проблематика великої і середньої реалістичної прози», «Белетризація великої і середньої прози», «Оповідання та його різновиди», «Новелістика – новий тип художнього мислення». У назвах підрозділів Ковалів уміє (це одна з його коронних рис) лапідарно висловити суть їхнього наповнення. А хто вже вивчатиме наше красне письменство за цим підручником, легко в цьому переконається.

Другий розділ першого блоку присвячений нашому пізньому реалізму, його скованості традиціями. До розгляду залучені Лесь Мартович, Осип Маковей, Тимотей Бордуляк, Євгенія Ярошинська, Яків Жарко, Спиридон Черкасенко, Володимир Леонтович, Дмитро Яворницький. Якщо про більшість авторів із цього списочку добре відомо шанувальникам літератури (та й навіть школярам, які вивчають творчість декого з них у школі), то «меншість» не є такою знаною. От про В. Леонтовича, для прикладу, мало відомо навіть фахівцям. Цей перспективний автор під впливом упередженої, недоброзичливої критики рано припинив свої творчі пошуки, присвятивши себе роботі в акціонерному товаристві цукрозаводчиків, Товаристві українських поступовців, Товаристві підмоги українській літературі, науці та штуці тощо. А белетристична сторона діяльності Д. Яворницького потужно затінена його історичним працями та культуртреґерською діяльністю.

Третій розділ присвячений проблемі жанрово-стильової амбівалентності прози перехідного періоду. Тут розглянуто прозовий доробок (зазначимо, якраз цього «перехідного» періоду) Михайла Грушевського, Івана Франка, Любові Яновської, Грицька Григоренка, Дніпрової Чайки, Ореста Авдиковича, Богдана Лепкого, Євгена Мандичевського, Гната Хоткевича, Миколи Чернявського, Степана Васильченка й Архипа Тесленка.

У четвертому розділі «оркестром» розташувалися письменники-модерністи: Агатангел Кримський, Антін Крушельницький, Сильвестр Яричевський, Леонід Пахаревський, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Леся Українка, Василь Стефаник, Марко Черемшина, Михайло Яцків, Іван Липа, Олексій Плющ, Надія Кибальчич, Володимир Винниченка та Михайло Могилянський. Бачимо, що модернізм став завойовувати в нашій літературі на початку ХХ ст. панівні позиції. Це видно і з переліку самих авторів, і з кількості та якості їхніх творів.

А тепер про драматургію. Другий блок називається «Українська драма на межі ХІХ–ХХ ст.». «Вступний» розділ розглядає розвиток нашої драматургії від театру корифеїв до раннього модернізму, за ним іде розділ про підступи до «нової драми». Третій розділ описує пошуки нових можливостей в історії розвитку української драматургії. Спершу йдеться про «авторську драму», яка представлена творами Архипа Тесленка та Степана Васильченка, а далі Юрій Ковалів веде мову про формування «нової драми» в оточенні традиційного театру, розглядаючи відповідні сегменти творчості Гната Хоткевича, Любові Яновської, Володимира Самійленка, Антона Крушельницького, Леоніда Пахаревського, Сильвестра Яричевського та Людмили Старицької-Черняхівської. Завершальний, четвертий, розділ, присвячений модерністській драматургії, в ньому розглянуто відповідний доробок Спиридона Черкасенка, Олександра Олеся, Лесі Українки та Володимира Винниченка.

Підсумовуючи цей том, автор робить висновок, що наша література зламу ХІХ–ХХ ст. розвивалася на перехресті «філософії життя» та «філософії серця». Знову ж таки, тут поєднуються раціо й емоціо, хоч круть, хоч верть.

Не розділятимемо авторів на «східняків» і «західняків», бо наша література, як і нація, єдина. Але не відмовимо собі в приємності звернути увагу на те, що значно менший територіально захід України дав аж ніяк не менше письменників, ніж територіально обширніший схід.