У видавництві «Книги-ХХІ» є дуже важлива і гарна мета: вони з минулого року щороку видають по хронології поетичні книги відомого німецькомовного поета, який народився у Чернівцях, Пауля Целана. Усі вірші переклав відомий перекладач, літературознавець, доктор філологічних наук Петро Рихло. Минулого року вийшла поетична збірка «Мак і пам´ять», а цього – «Від порога до порога», про яку ми і говоритимемо. Збірка «Мак і пам´ять» була далеко непростою для розуміння пересічного читача, а «Від порога до порога» ще метафоричніша, ще сюррелістичніша, ще алюзійніша. Другу свою збірку Пауль Целан присвятив дружині Жизель. Образи та відчуття, які передає поет у «Від порога до порода» стають ще менш вловиміші, ніж у першій збірці, але якщо читати книгу «залпом», від першого до останнього тексту, то вірші відкриваються і відкриваються, наше відгадані загадки до яких підібрали вірний ключ. І цей ключ можна знайти лише читаючи вірш за віршем… вірш за віршем. Відчувається ще більше заглиблення поета в текст, у вир відчуттів, його рядки і суперечать одні з одним, але в той самий час, допомагають розкодувати те, на що лише натякає поет. Дуже вдалою є назва збірки «Від порога до порога», адже кожен вірш допомагає дізнатися щось нове, наче справді ходиш від одного порогу до іншого, в пошуках досвіду, у пошуках натхнення.  У збірці образи так накладаються одні на інші, що витинаються картини з незрозумілими, дивними, химерними орнаментами, які настільки затягують в себе, що з поезії Пауля Целана не хочеться ні вийти, ні повірити в те, що це може бути лише авторський вимисел. Звісно, як і раніше, нотки кохання присутні чи не у кожному вірші, але вони є такими легкими і сакральними, що можна спершу і не усвідомити, що йдеться про любов. «Ми бачимо, небо, тебе, ми зримо тебе всюди. / Нарив за наривом, / ти видавлюєш з себе, / прищ за прищем. / Так ти примножуєш вічність. / Ми бачимо, земле, тебе, ми зримо тебе всюди. / Серце за серцем / ти припікаєш на згубу, / тінь за тінню. / Так дихають вогнища часу.»

У поетичному світі поета існує намисто зі слів, семигодинне життя в лоні ночі, можна висікати когось з каменя, вгортати його ж в бурість найтихішого слова автора. У Целана навіть слово тужить за снігом, можна впіймати тінь-рибу і око може перетворитися на свічку (…і витекти). Образ ока, слова, хвилі, прохолоди, ночі, неба, пасма волосся є найчастіше вживаними у другій поетичній збірці генія. Уривок з «Там, де лід є»: «…Що ж, тоді  заплющу своє, я сказав -: / Ось це слово – ним око говорить до ока! / Ось воно, прокажи-но за мною, / прокажи, прокажи-но неквапно, / прокажи-но неквапно, з ваганням, / й доти ока свого не заплющуй!».

І, певно, найважливіше знати, читаючи поезію Целана, що не існує жодного рядка в його текстах, які би не стосувалися власного його буття. Про це зізнання автора своєму другу юності Еріху Айнгорну, пише Петро Рихло у післямові до «Від порога до порога». Думаю, що саме ці рядки і дають відповідь на питання, чому поезія Пауля Целана є такою «іншою» (у доброму значенні), бо знаючи біографію письменника, торкнувшись трішки його життєпису, можна зрозуміти, відчути ті благословенні тексти, що писані були голими нервами, болем спогадів та любов’ю, яка ніколи так і не заквітла щастям.